Юлия Илюха - Східний синдром

Вахтерка — пенсіонерка з фарбованими в кармін тонкими губами — красу Васі не оцінила й у під’їзд далі своєї комір­чини його не пустила. Тоді він галантним жестом хотів покласти перед впертою бабою прихоплені цукерки, але заче­пився пакетом за поштову скриньку й солодощі — всі три кіло — розлетілися по бетонній підлозі. Мовчки в’яли квіти, а Вася з вахтеркою, чортихаючись, разом збирали кляті цукерки.

Коли були знайдені останні «Ластівка» з «Ромашкою», пенсіонерка змінила гнів на милість. Вона розповіла, що дівчину справді звуть Анею. Дід її, Григорій Кузьмич, нині покійний, був генералом. Від нього й дісталася трикімнатна квартира у «відомчому» будинку, в якій Аня мешкає зараз із бабусею Віолеттою Миколаївною, вчиться на факультеті іноземних мов. Коли генерал був ще в строю, жили вони на широку ногу, а тепер із розкоші залишилася тільки «сталінка» в центрі. Батьки мешкають окремо десь на Салтівці й долею доньки, яку вони ще школяркою передали бабусі з дідусем, не надто переймаються. Крім того, Вася довідався, що вже місяць, як Аню ніхто не проводжав додому, хоча ще недавно в дівчини був постійний кавалер на дорогій машині. Зачувши таку новину, Вася завиграшки злетів сходами й зупинився перед Аниними дверима. Відсапавшись хвильку, він тремтячими руками натиснув кнопку дзвінка. Відчинила йому сухенька бабуся із сивою хімією на голові — очевидно, Віо­летта Миколаївна.

— Добрий день, — життєрадісно почав Вася, — я…

Але досвідчена бабця вже помітила букет у його руках і безпардонно перебила:

— Ані вдома нема.

Розчарований Вася відповів, що почекає. Проте бабуся була налаштована дати прочухана вахтерці й витурити хлопця якнайшвидше.

— Ба, що там? — почувся з глибини квартири дівочий голос, а за мить з’явилась і його власниця — та сама білявка.

— Хто-хто, кавалер до тебе явився. Знову навчання зійде на пси, дограєшся, — буркнула Віолетта Миколаївна і зник­ла в коридорі, залишивши по собі флюїди старості й неза­доволення.

— Ви до мене? Ми знайомі? — Аня здивовано роздивлялась хлопця і його букет.

Проковтнувши перше розчарування, що вона його не впізнала, Вася зробив ще одну спробу познайомитись:

— Мабуть, ви мене не пам’ятаєте. Ми бачилися тільки раз випадково й лише кілька хвилин, але відтоді я постійно про вас думаю. Це вам. — Він тицьнув дівчині квіти, які вона машинально взяла, й емоційно додав, побачивши страх у її очах: — Благаю, тільки не зачиняйте двері, я не маніяк! Я можу все пояснити!

Затинаючись від хвилювання, Вася коротко переповів свою біографію та історію першої, невдалої для нього спроби знайомства. Говорив від душі, і, як не дивно, дівчина йому повірила — стояла, притиснувши до себе троянди, і слухала.

— Дозвольте запросити вас на каву, чи в кіно, чи на прогулянку, чи ще кудись — куди ви самі захочете! Благаю, тільки не відмовляйте, дайте мені шанс! — Вася бив рекорди на чемпіонаті з увічливості та красномовності.

Білявка насупила брови, мить подумала й здалася:

— Добре, можете мене запросити в кіно. Тільки врахуйте, що це побач… ця зустріч може стати першою й останньою. Завтра о шостій біля «градусника». Я не запізнююсь. — Вона зачинила двері.

Це побачення стало першим, але не останнім. За ним було й друге, і третє, і четверте, і п’яте… Вони ретельно ви­вчали одне одного. Розглядали, як школярі на уроці біології розглядають через мікроскоп евглену зелену та інфузорію туфельку. Випробовували себе на міцність чужими дива­цтвами та недоліками. Притиралися, як нові деталі в старо­му механізмі. Закохувались. Кохалися. Любили.

Вася сам до кінця не міг зрозуміти, чому генеральська внучка Аня, у якої було повно мажорних кавалерів, обрала саме його, нахабного студента з гуртожитку, у якого не було ані свого житла, ані грошей, ані зв’язків. Зазвичай жартома Аня казала, що ця Васина нахабність її й підкорила, а якось, дивлячись на нього, але немов би крізь нього, додала вже цілком серйозно: «Розумієш, жінка відчуває свого мужчину і бачить далі, ніж здатен побачити він сам у цей момент». Який зміст вона вкладала в цю фразу, зрозуміло було навіть Васі. Це означало, що Аня вважала його перспективним і сподівалася, що невдовзі зможе зажити з тим генеральським шиком, дух якого ще не встиг вивітритися з квартири біля Держпрому. Адже поганий той солдат, який не мріє стати генералом, а у Васиному випадку — мінімум відомим на всю країну адвокатом. Аня мудро розсудила, що, аби стати генеральшею, треба виходити заміж за солдата.