Юлия Илюха - Східний синдром

Після першої сесії, яку Вася якимось дивом здав на трійки, на нього майже перестали звертати увагу, хіба що інколи залітний викладач короткозоро вдивлявся в аудиторію, коли із задньої парти його просили перекласти якийсь термін українською. Так принаймні в межах одного факультету Вася став своїм.

Усе змінила поява Тімотея — схожого на Карлсона-перестарка дідугана з прозорими очима маразматика й тремтячими руками.

Тімотей, або ж Тихон Петрович, викладав історію України першокурсникам. Прізвисько причепилося до нього після того, як студенти помітили, що на перерві він запиває принесені з дому бутерброди томатним соком, дбайливо налитим у пляшечку з-під шампуню «Тімотей».

Вася й Тімотей зчепилися на першій же лекції. Супрунчика обурило, що історія України викладається російською, а Тімотей, почувши Васине прохання перейти на українську, сказився і відповів, що «Харьков — рускій город». Ображений Вася не зупинився й поскаржився на діда в деканат, який зобов’язав колишнього парторга Тихона Петровича викладати навчальний матеріал українською мовою, не регламентуючи мову спілкування зі студентами. Відтоді Тімотей бубо­нів лекції українською, демонстративно переходячи на російську одразу, як тільки відривався від своїх нотаток, а Вася нажив собі смертельного ворога в його особі.

Помста не забарилася: коли прийшла пора літньої сесії, Тімотей завалив Супрунчика. Завалив із насолодою, зі смаком. Булькаті прозорі очі блищали від радості, руки від збудження тремтіли ще дужче, ніж зазвичай, коли він ставив у відомості «незадов.» навпроти ненависного прізвища. «Я сдєлаю всьо, штоби тєбя отчіслілі, бандеровєц», — пообіцяв він на прощання.

Вася почухав макітру й пішов на перездачу. І ходив би він ще довго, якби йому не прийшла повістка. Він так і не дізнався, була це остання помста Тімотея чи просто збіг обста­вин. Блат Супрунчиків на Харків не поширювався, і колишнього студента швидко поглинула армія.

В армії Васі не сподобалося одразу. Служив він у Львівській області, недалеко від рідних країв. На його присягу з’їхалася вся сім’я. І всі вони — черговий раз — почали дружно картати Васю за його дурну голову і довгий язик. Особливо старалась мама. У літню пору їй не було на кому відточувати свою педагогічну майстерність, тому зазвичай весь удар порівну приймало на себе молодше покоління Супрун­чиків. Але зараз син проштрафився в особливо вели­ких розмірах, тож і віддуватися мусив сам.

— Кара Божа, а не дитина! Послав же Бог єдиного синочка! — шпетила мати Васю іменем Божим. — У всіх діти як діти, а в нас — убоїще! І чого ти ляпав отим своїм язиком, як корова гімном? Ляп-ляп! Ти хоч знаєш, скільки порогів я оббила й скількох людей перепросила, щоб тебе в ту академію юридичну віддати?! Ну нічого, в армії тобі ума вставлять, прийдеш — шовковим будеш. Тільки більше й не сподівайся, що я ще когось проситиму, аби тебе поновили. Дзуськи! Сам, все сам. Ти ж у нас розумний, на язик грамотний… — махнула вона рукою, стримуючи сльози. — Іди вже обніму, дурбецало ти моє, — не витримала, стиснула в обіймах і зайшлася плачем.

Батько був урочистим і схвильованим, як обвішаний медалями ветеран на параді.

— Батя відслужив, і ти відслужиш. Не сци, мужик, про­рвемось! — Він поплескав Васю по спині, дихнувши йому в обличчя запахом ранкових ста грамів, які прийняв із терапевтичною метою, аби заспокоїти нерви.

Сестри щось пищали триголосим хором і лізли цілувати, але Вася, оглушений важливістю сьогоднішньої події й тими змінами, які вона принесе в його життя, вже не вслухався. Своє «Присягаю ніколи не зрадити українському народові!» він гавкнув на автоматі, все ще не вірячи, що це справді відбувається з ним. Ну де Вася, а де армія? Ще вчора він був там, де дівчата, випивка, клуби, веселощі, а армія… Армія — тут. А тепер він — уже в ній. Гвинтик застарілого механізму, що заіржавів за роки без роботи й догляду, один із тисяч солдафонів, які марширували плацами в різних частинах країни, «салага» на побігеньках у «дідів».

Найбільше Вася шкодував, що так і не завів собі постійної дівчини, яка б його чекала й плакала ночами від самотності. Будь-які удари та випробування долі сприймаються легше, коли тебе хтось любить і жде. Але, як кажуть у Харкові, тепер «поздняк мєтацця».

Півтора року Вася скнів у військовій частині в Золотоноші. Попервах, як і всі, прав «дідам» шкарпетки, ходив за них у наряди та начищав до блиску «дідівські» кирзові берці. Коли перший раз волохата рука тицьнула йому під носа свої смердючі шкарпетки, обурився і хотів було зламати десятиліттями усталений армійський порядок. Але швидко виявив, що його фізпідготовка нічого не варта проти десяти здорових лобів, а зламані ребра довго ниють, особливо, коли чис­тиш туалет зубною щіткою. Згодом, коли прийшов його час, і сам став «дідом».