Юлия Илюха - Східний синдром

— Де ти був? — повторює запитання «Адвокат».

«Турок» не відповідає, випускає дим і дивиться в небо, туди, де горить холодне зимове сонце. Врешті промовляє, так само вдивляючись перед собою:

— До «Скелі» ходив.

В «Адвоката» забило подих. Короткі три слова різонули, немов осколок артерію.

— До Тані? — перепитав, наче очікуючи, що вимовлені «Турком» слова розсиплються крихкими буквами в морозному повітрі й на засніженій землі складуться вже в іншому, не такому болючому для нього порядку.

— Контужений чи що? Недочуваєш? — «Турок» із викликом видихнув дим в обличчя «Адвокату», вочевидь, свідомо нариваючись на сварку. — До Тані!

— Нахіба?

«Адвокат» супив брови й уникав дивитися на товариша, дістаючи з пачки чергову сигарету. Він старався дихати глибоко й рівномірно — пам’ятаючи про зброю в руках, тамував гнів, що загрожував вирватися із нього, наче сіра брудна піна із забутого на вогні варива.

— Здогадайся, не маленький. Чи пояснить? — «Турка» розпирала незбагненна, лише йому самому зрозуміла злість.

— Ох і сука ти, — спокійно сказав «Адвокат» і поклав сигарету назад у пачку. А потім, сидячи, зацідив правою у відкрите вухо «Турка».

Вони зчепилися, наче грайливі собачата, але їхня бійка аж ніяк не була грою. Капала кров із розбитих носів, фіолетово запливали підбиті очі. Лють, якою вони дихали один на одного, виросла нізвідки й тепер нікуди вже не подінеться — вона тільки множилася, ширилася, як ракові клітини хворим організмом.

— Усіх вас ненавиджу! І тебе, і Таньку твою, і сєпарів грьобаних, і країну цю кончену! — ревів «Турок», б’ючи «Адвоката», якого збив із ніг, носаком берця під бушлат.

Той вивернувся, схопив його за ногу, й ось уже «Турок» горілиць важко гепнувся на притоптаний сніг.

— Уб’ю! — не контролюючи себе, «Адвокат» зняв автомат із запобіжника й націлив його на лежачого.

Той відкинув голову назад і затих, наче рахував на небі злизані ранком невидимі зірки. Глевким пластиліновим пальцем «Адвокат» натиснув на гачок. Коротка черга розбудила приблудних собак і бійців, які спали в будинку.

«Турок» нагріб лежачи пригорщу снігу й витер ним облич­чя. «Адвокат», якого вже роззброїли й схопили під руки, стріляв у повітря.

Коли Вася Супрунчик уперше побачив Харків, то одразу вирішив залишитися тут назавжди.

Для вчорашнього випускника Рівненської школи № 4 це місто стало чимось на кшталт особистого Парижа. Хіба що з однією відмінністю: він не хотів тут помирати. Навпаки — у літньому Харкові, такому ж гарячому і м’якому, наче плавлений сир у фондю, Васі чомусь захотілося жити й любити так гостро, як може хотітися лише в сімнадцять років.

Сюди за протекцією місцевої рідні — настільки далекої, що під час першої ніякової зустрічі на Південному вокзалі родичі назвали Васю Борею, — він приїхав вступати до юридичного.

Після маленького Рівного, де з одного кінця в інший можна доїхати за півгодини, Харків здався йому величезним. Міс­то, наче гігантський спрут, розкинуло свої щупальця-дороги на десятки кілометрів, дивилося на світ мільйонами вікон, гуло розтривоженим вуликом і вдень, і вночі. Вася не помічав ні спертого вокзального повітря, ні пом’ятих п’яних бомжів, ні похмурих роздратованих облич, ні побитих ямами доріг. «Мерседес» колись загублених і тепер віднайдених у глибинах пам’яті родичів дражнив ніздрі запахом шкіряного салону, з вікон їхньої квартири в стилі «євро» виднівся сірий скелет Держпрому, і Вася раптом зрозумів, що його місце тут — у цьому чужому, але не ворожому місті. Йому захотілося влитися в це могутнє асфальтобетонне тіло, стати одним з обра­них щасливчиків, які виходять отак щоранку на балкон із видом на Держпром, смачно затягуються «Мальборо» під міцну натуральну каву і твердо знають, що життя вдалося.

Загнаним конем мчав 2000 рік, і Вася відчув, що міленіум нарешті дав йому шанс.

Вася був єдиним сином у сім’ї та мав трьох старших сестер. Його батько часто жартував, що багато тренувався, аби зробити собі сина, а виходили доньки. Дівчата на такі жарти обра­жалися, проте від цього любили Васю не менше. Сім’я у Супрун­чиків узагалі була проста, без зайвих грошей та понтів. Батько був механіком на СТО, мати працювала вчителькою мови в школі. З чотирма дітьми вони не хапали фінансових зірок із неба, але за рахунок різноманітних зв’язків із потрібними людьми якось умудрялися завжди триматися на плаву.