Юлия Илюха - Східний синдром

— Ну, Ань, не починай із самого ранку… — Вася відсторонив дружину й увійшов.

— Ах, мені тепер не починать! Ти лазиш невідомо де, бухаєш зі своїми алкашами, не робиш жодної спроби за­робити хоча б якусь копієчку, а мені тепер не починать?! Скажи ще, що в тебе головочка бо-бо і я маю тебе жаліти! Скотина егоїстична! Нікчема! Лузер! — випльовувала Аня отруйні слова. — І де були мої очі, коли я погодилася вийти за тебе!

Раптом вона замахнулася й ударила його, коли він повернувся до неї, повісивши куртку. Ляпас по неголеній щоці був гучним, наче плескіт долонею по воді. Стояла й важко дихала, здуваючи пасма волосся з розпашілого обличчя. За мить знову кинулася на чоловіка.

Той перехопив її руку.

— Припини.

Не помітила загрозливої нотки в його голосі, вирвалася, заверещала:

— Ненавиджу! Та щоб ти здох, невдаха грьобаний! Ти нуль, пусте місце, плюнути й розітерти. Тьху!

— Припини, я сказав! — уже кричав Вася.

Давня, приховувана, стримувана раніше лють заповнила його по вінця, і він втрачав над собою контроль, вивергаючи її, як вулкан розпечену лаву. Вибухнув у крові адреналін, у вухах і голові зашуміло. Він наче знову біг з автоматом, а за його спиною вибухала й плавилася земля. Попереду був ворог, а ворога належало знищити, поки він не знищив тебе.

Аня замовкла, застигла, відступила на крок, відчуваючи, що перейшла межу — побачила це по його божевільних очах. Але Васю вже було не спинити. Його кулак ударив точно в її око з ідеально рівною стрілкою підводки.

Дружина відлетіла в дальній кінець коридору так легко, наче була не живим тілом, а гумовою лялькою. Вася підскочив до неї зі стиснутими кулаками.

— Не виводь мене більше, курва! Чуєш, не виводь! — кричав він, бризкаючи слиною. — Не виводь, бо вб’ю!

Його обличчя побагровіло, на шиї канатами видулися вени.

Аня скрутилася в куточку. Стиха вила, затуливши голову руками.

Він схопив її за волосся й шарпав туди-сюди, наче виховував кошеня, що зробило калюжу в хазяйських капцях. Анина голова теліпалася, як на шарнірах. Вона не робила жодних спроб себе захистити, лише продовжувала вити.

— Ти, сука, вісім років мене виводила і досі продовжуєш! Усе тобі мало! — казився Вася, стукаючи дружину головою об стіну. — Та ти хоч знаєш, що я пережив? Ні хера ти не знаєш! Я воював, я смерть бачив, а ти, курва, мене тут нікчемою обзиваєш! Усе, сучка, ти догралася!

Вася вже було заніс ногу, щоб копнути її берцом, але, наче відчувши чийсь погляд на собі, підняв голову. У вхідних дверях, які він так і не зачинив, стояла Ліна. У легкій домашній кофті та капцях, видно, вибігла на кілька хвилин до подружки, яка жила поверхом нижче. Вона там навіть не завмерла — закам’яніла. В очах — безодня тварин­ного жаху, рука прикриває рот, чи то тамуючи крик, чи то намагаючись його видобути звідти. Біля її ніг лежала лялька — фіолетове страшко, з якого він насміхався ще кілька днів тому.

— Доця… — прохрипів Вася і відпустив голову дружини.

Аня, не припиняючи завивати, рачки поповзла в Лінин бік.

— Мамо, мамочко! — нарешті закричала мала й кинулася до матері.

Та, ридаючи й схлипуючи, стала на коліна й обплела доньку руками. Рвучким рухом усадовила поруч із собою на підло­зі й стала монотонно розкачувати в обіймах, примовляючи:

— Не бійся, сонечко, все добре, не бійся…

Ліна ридала, Аня гладила доньку по голові й шепотіла слова, які б мали заспокоїти, але не заспокоювали. Її натуральне біляве волосся, яким вона завжди так пишалась, було закудлане й місцями вирване, під оком і на лобі наливались багровим синці, з розбитого носа цебеніла кров.

Вася обхопив голову руками й загарчав — з відчаю, від безвиході. Він зі всієї сили садонув по стіні кулаком, потім іншим. Кричав, бив її ногами, виміщаючи свою лють. Дружина з донькою з жахом спостерігали за ним, тулячись до дверей, не наважуючись зробити різкий рух і відповзти подалі, на кухню.

— Забирайся! Ти дитину до смерті перелякав! — Анин голос зривався.

Вася почув, припинив гамселити стіну, втомлено сповз на підлогу.

— Забирайся геть! — прокричала дружина знову, трусячись усім тілом від страху і напруги. — Я викликаю міліцію!

Він підхопився на ноги. Зробив крок у бік виходу, але щось згадав, повернувся в кімнату, гримнув балконними дверима. На ходу накидав на плечі свій величезний армійський рюкзак, який так і стояв нерозібраний. Коли Вася наблизився до дружини й доньки, які продовжували сидіти обнявшись, Аня виставила вперед руку, захищаючись, і міцніше притисла до себе Ліну. На мить затримався, шукаючи якісь слова, щоб заспокоїти доньку, зробив рух — погладити її по голові, але та сахнулась і ще сильніше втиснулася в Аню.