Юлия Илюха - Східний синдром

Вискочив без куртки, не зачинивши за собою двері. Їхня паща, у яку заповзали холодні щупальця грудня, ще довго залишалася роззявленою.

На Максову присягу Рита не прийшла.

Напередодні її вони знову посварилися — з криком і майже до бійки. Сварка була спровокована якоюсь дрібницею, яка одразу ж забулась у процесі. Рита захлиналася образливими словами, випльовувала їх зі швидкістю кулемета, а потім почала швигорляти в Макса всім, що траплялось під руку, та бити його в груди. Він намагався її заспокоїти, а в голові тенькала думка: буде геть абсурдно, якщо хтось зараз викличе поліцію, і копи приїдуть на виклик до свого майбутнього колеги. Тоді на роботі в поліції можна ставити хрест. Він тихенько розсміявся від цієї думки, але тут Рита метнула в нього книгою, яку брала з собою, коли залишалася у нього й навіть намагалася читати на ніч.

— Скотина ти! Тобі смішно?! Тобі смішно, питаю?

Вона знову кинулася на нього з кулаками, але він ви­вернувся й обхопив її руками, як обручами. Біля їхніх ніг стрибав і дзявкав її тонконогий песик, якого вона завжди тягала з собою, Рита лаялася і виривалася, і Макс розреготався, уже не стримуючись. Легенько відштовхнув її, і вона впала на ліжко, туди ж застрибнув і песик, захищаючи свою хазяйку. Рита враз замовкла, задихала важко, з присвистом, і обійняла собаку. Насміявшись, Макс уже почав заспокоюватись, як побачив назву книги, якою коханка хотіла вцілити в нього і яка тепер лежала в нього під ногами: «Як одружити на собі холостяка за 30 днів» — дешеве чтиво в м’якій обкладинці, і його накрило новою пор­цією реготу. Рита кинула на нього повний ненависті погляд, відкинула песика і рвучко підхопилася з ліжка, щоб з грюкотом викотити з-під нього свою крихітну кочову валізу — Максим навіть не знав, що вона знову приїхала разом із нею.

Присутність Рити, її пес, ці мертвонароджені стосунки обтяжували. Йому б давно кинути її першим, але кошмари, які снилися Максу щоночі, як він спав сам, не давали розірвати цей зв’язок швидко. «Зранку скажу їй, що все», — щоразу думав він, відчиняючи Риті двері. І зранку не знаходив у собі сил пірнути в самотність, як у крижаний Північний океан. Вона стала для нього милицею, без якої він не міг рухатись раніше і яка тепер не давала йому йти далі. Обоє мали важкий характер і в стосунках не притиралися, а ламали одне одного. Ритина істеричність та категоричність були так не схожі на тверду впевненість Олі, і Максим не міг їх не порівнювати, щоразу думаючи, щоб зробила б Оля зараз на місці Рити. Він сидів і спостерігав, як вона жбурляє речі у валізу — наче швидко, але водночас сповільнено, бо перемощує свої сукні й блузки з одного кутка в інший, чекаючи, що він її зупинить, вибачиться, попросить залишитися, скаже нарешті, що любить. Але Макс сидів мовчки, час тягнувся, наче нитка перевареного цукро­вого сиропу, і Рита врешті смикнула блискавку на валізі, взула свої туфлі на високих цокотливих підборах та вхопила під пахву песика — Макс досі так і не запам’ятав його довгого складного імені. Коли вона гримнула дверима, він заплющив очі й відкинувся на спинку крісла.

Цього разу розрив був остаточним. Максим нарешті зі­тхнув із полегшенням, коли вона, вичерпавши всі стратегії повномасштабного вторгнення в його життя, тихо зникла. Він знав, що Рита повернеться, щойно він її покличе. Але не кликав. Так само як перестав відвідувати місця, куди вони ходили разом, перестраховуючись від можливої непотрібної зустрічі.

Темно-синя поліцейська форма личила йому навіть більше, ніж камуфляж. Він стояв у серці Харкова біля новенького «пріуса», поруч вигинав хребет Держпром і біліла будівля обласної адміністрації. «Присягаю вірно служити українському народу…» — шепотіли його губи, повторю­ючи текст. Грудневе сонце несміливо облизувало бруківку, і виструнчене тіло промерзало наскрізь під натиском крижаного вітру.

Коли закінчилася офіційна частина і родичі та друзі кинулися обіймати новоспечених патрульних, Макс залишився стояти сам-один. Йому нікого було стиснути в обіймах. На мить він відчув свою зайвість, непотрібність на цьому святі. Він заздрив тим, хто ділив свою радість із близькими людьми, заздрив чи не найперше в житті, бо що б він не робив, яких би зусиль не докладав, щастя, підтримка та кохання не належали до тих сфер, на які людина має вплив.

Як би Максим зараз не гнав від себе думки про Олю, зараз її відсутність відчувалася особливо гостро. Він злився на неї, думаючи, як вона могла кинути його самого, коли всі його думки досі — про неї. Найгіршим було те, що він навіть не знав, де її могила, не міг прийти й поговорити, розповісти, як він живе, чи то пак намагається жити. Егоїстичне бажання — забути її, відпустити нарешті, як відпускають повітряну кульку, — заволоділо ним повністю. У цьому він бачив своє спасіння після зболених вісімнадцяти місяців.