Юлия Илюха - Східний синдром

— А ти чого з ним не поїхала? Чи не кликав? — задумливо спитав, затягнувшись.

— Кликав. Але я своїх не зраджую і не кидаю.

Сергій саркастично вигнув брову:

— А чоловік, виходить, не свій?

Як виявилось, Лариса була з ідейних. Народилась і виросла в Донецьку, і з початком «русской вєсни» почала активно підтримувати її учасників та організаторів. Ходила на мітинги й на референдум, допомагала продуктами та грошима. Чоло­вік, колишній киянин, покинув місто ще до активної фази бойових дій, перед цим остаточно й назавжди розсварившись із дружиною і назвавши її «сепаратисткою».

— Уявляєш, хотів мене образити, а зробив комплімент! — реготала Лариса, струшуючи попіл із сигарети в попільничку. — І з цим мудаком я прожила майже шість років…

— Якби не війна, може, й досі жили б, — зауважив Сергій.

— Та ну, й до цього були дзвіночки, що нам не по дорозі, але ж спільний бізнес, ти розумієш… А тепер усе вирішилось найкращим чином. Він у своїй «Укропії», а я тут, і бізнес при мені…

— Не боїшся тут без мужика?

— Я? — Лариса знову засміялась. — Думаєш, я чогось у принципі можу боятися? Є батько, є брат. І є ти. — Вона поклала руку йому на груди.

Удруге про Таню Лариса згадала через тиждень. Звичайна жіноча цікавість, не більше, казала вона, але Сергій бачив, як від згадки про суперницю у неї в очах зблиснув недоб­рий вогник. Як справжня хижачка, вона ні з ким не хотіла ділитися своєю здобиччю, навіть із привидами минулого.

— Чому ви розійшлися? — допитувалася вона, відновивши дихання після скачок на коханці.

— А ми не розходилися, — Сергій, як завжди, про особисте відповідав скупо й неохоче.

— Вона тебе чекає вдома?

— Ні.

Лариса помовчала і спробувала ще раз:

— Вона померла?

Сергій розреготався.

— Це було б дуже драматично, але ні. Принаймні поки що ні.

— Поки що? — вчепилася за останні слова. — Так що з нею сталося, ну розкажи!

Він мовчав. Думав. Зважував. Відмахнутися від цього запитання чи таки щось сказати? Вигадати нехитру історійку, яка додасть йому шарму і ваги в Ларисчиних очах. Він так до кінця і не міг зрозуміти, чому вона так за нього вчепилася. Бачила в ньому справжнього чоловіка, який у змозі її захистити? Але ж сама казала, що боятися їй нікого, у разі чого її підстрахують та врятують батько й брат. Хоче отримати від нього певну вигоду? Не схоже, уже б про це сказала й не психувала б так, коли він прямо запитав. Сприймає його як сильну руку, готову загнуздати її, як норовливу кобилку? Чи, може, просто закохалась? Сергій не знаходив однозначної та простої відповіді. Він не збирався відкривати їй правду, але щось все одно треба сказати. Щось таке, що триматиме її на гачку, даватиме надію. Раз вона така навіжена, хай поки побуде поруч, здається, він придумав, як її можна використати.

— Вона мене зрадила, — врешті мовив, тяжко зітхнувши перед цим. — Втекла до коханця за кордон разом з усіма нашими бабками.

Лариса охнула. Сергій задоволено подумав, що гачок вона проковтнула.

— От сучка! Таке не прощають. Тепер розумію, чому «поки що».

Вона натягнула на себе ковдру і замислилась.

— І що, ти вже придумав, як її дістати?

Ось воно! Ось хто допоможе йому поквитатися з дру­жиною.

— Придумав, але проблема в тому, що я не в’їзний туди, де вона зараз, — начебто знехотя відповів. — Давай краще змінимо тему.

— А де вона зараз? — Лариса не вгавала, намірившись з’ясувати все.

— У Києві. — Сергій знову театрально зітхнув. — Як ти розумієш, ні я, ні пацани, яким я довіряю, звідси там її не дістануть, а довірятися чужим у цьому делікатному питанні я не буду.

Впівока він спостерігав, як хижо загострилося обличчя коханки.

— А мені б довірив?

Сергій різко притягнув її до себе й задоволено посміхнувся Ларисі у волосся.

А чом би й ні?

Місяць по тому він роздратовано сплюнув, дізнавшись, що «Видру», його Лариску, після погоні затримали в Києві поліцейські за перевищення швидкості та їзду на чужому автомобілі. Уже потім, у ході обшуку в квартирі, яку вона винаймала, знайшлася зброя і її паспорт громадянки «ДНР». Як згодом зізнавалась «Видра», до Києва вона приїхала, щоб помститися законному чоловікові, який її кинув і завів тут іншу жінку.

Хвилі Сергієвої люті ще довго накочувались на тих, хто потрапив під гарячу руку, коли він зрозумів, що шукати Таню Лариска не збиралася.

Аня завжди вмикалася раптово. Наче бензопила, вона невтомно пиляла Васю, розрізаючи навпіл його невмілі прагнення адаптуватися до мирного життя. Без скандалів вони пожили лише тиждень після примирення.