Юлия Илюха - Східний синдром

Таня розщепнула спальник і сіла, потерла очі та скроні пальцями.

— Та гляну вже.

— Тільки він бухий, здається. Не те щоб зовсім аватар, але напідпитку.

«Скеля» позіхнула, скривилася.

— Та хай іде вже, раз розбудив. І світло давай.

Взулася — шнурівку на берцях вона тепер затягувала швидко, по п’ять секунд на кожен, вдягнула кітель на термокофту. Кроки двох уже перед дверима. «Шумахер» відчинив. А з ним…

— Здрастуй, Танюшо.

Від звуку цього голосу її тіло немовби розсипалося на тисячі щасливих крихких осколків — просто йому під ноги, а потім знову зібралося, як у реверсі, у маленьку розгублену Таню в завеликому для неї кітелі.

— «Турок», ти? — спробувала виграти час, вгамувати хвилювання, вдавши, що ледве його впізнала.

Він криво посміхнувся.

— Власною персоною, як бачиш.

Коля «Шумахер», який нервово переминався з ноги на ногу, помітно зрадів, що недарма розбудив сувору медичку.

— То що — я піду? Чи залишатись? — Він запитально дивився на Таню, чекаючи її вердикту.

— Іди, — твердо, без тіні сумніву.

Добряк та веселун Коля завжди підстраховував Таню. Різне ж бо може бути. Боєць — і боєць. Не вгадаєш же, що в нього на думці. Різні люди. Різні думки в головах. Один якось почав медичку мацати й заламувати їй руки, так Коля йому врізав неслабо, що той аж Москву побачив. Але раз сказала йти — значить, кадр перевірений, і «Шумахер» із легким серцем відступив назад у темряву.

Кількагодинна натужна веселість Максима минула, і тепер, враз протверезівши, він знову став самим собою — скептичним, похмурим, зневіреним. І розгубленим. Куди й поділася та рішучість, з якою він ішов сюди й домагався побачити Таню. Він стояв перед нею, наче арбітр перед заповненим футбольним стадіоном за мить до того, як дати фінальний свисток, що вирішить долю матчу. Вони обоє розуміли, що він не просто так прийшов, і слова пояснень були зайві. Проте обоє чекали, боячись показати свою чи то слабкість, чи то силу, зробивши перший рух, перший крок, перший поцілунок. Споконвічно в нерівних умовах — один любить, інший терпить — вони не очікували від цієї нічної зустрічі продовження, та й навіть хорошого нічого не очікували, але… Вірили в бодай щось, що утримає, заземлить їх на цьому світі, відхилить кулю й осколок.

Невідворотність била в скроні точним боксерським ударом, і Таня, шумно вдихнувши повітря, встала навшпиньки й зімкнула руки на Максовій потилиці. Його губи, про які вона так довго мріяла, були обвітреними й пошерхлими. За мить вона відпустила їх і вткнулася носом у його бушлат. Максим пах морозом, димом і потом. Секундний спогад про Сергія — від того йшов такий самий запах, коли він повертався зі стрільб, — Таня похапцем відкинула й подумки розтоп­тала взутою в берці ніжкою 36-го розміру. Вона гладила шрами на його обличчі, цілувала їх легко й ніжно. А потім відсторонила «Турка», який стиснув її руками, немов рідну «есведешку», повернула ключ у дверях кімнати — слава Богу, замок ще не вирвали — і знову пірнула в його важкі обійми.

Вони похапцем здирали одне з одного форму — шалений час, відпущений їм долею та війною, міг закінчитися чи взагалі обірватися, і кожна наступна хвилина наближала їх до неминучого фіналу, коли кожен — знову окремо. Зумі­ли вдвох втиснутись у Танин спальник, гріючи одне одного диханням, живою теплою шкірою, швидкими доторками. Зміїне тертя тіл, заглушені та проковтнуті зойки, феєрверки зірок у танці на холодній стелі. Близькість, що дарує оманливе відчуття скороминучого щастя.

Коли Коля «Шумахер» повернувся перевірити, як там справи в медички з її знайомим кадром, він наштовхнувся на замкнені двері й секунд зо тридцять із подивом вслухався в стогони по інший їх бік. А потім хихикнув у кулак і пішов спати, примовляючи:

— Дивні діла Твої, Господи…

Розкаяння прийшло до Максима в образі Олі. Пригрівшись, він було задрімав у спальнику, накритий Таниним розпашілим тілом, коли в голові чітко клацнула думка: Оля про все знає. М’язи скоротилися, його тіло здригнулося, смикнулося, наче величезний равлик у мушлі спальника. Під серцем похололо й занило. На кілька секунд він міг заприсягтися, що Оля стоїть поряд. Дивиться. Без осуду, відсторонено.

— Що? — озвалась Таня, не піднімаючи голови, так само притискаючись, намагаючись злитися з ним, зростися.

Вона не спала. Лежала тихенько й майже не дихала, боячись розбудити його найменшим рухом. Так затишно й захищено вона не почувалася вже багато років. Намагалася не думати, що буде далі — приголубить, обійме чи піде геть у морозну донбаську ніч, залишивши її з надщербленим серцем, з черговою тріщиною на біографії.