Юлия Илюха - Східний синдром

Маленькі білі таблетки знімали напругу й дарували тимчасовий спокій. З ними вже не так били по серцю і нервах усі ці обстріли, фонтани артеріальної крові, пробиті легені й відірвані кінцівки. Затуманювались спогади. Притуплялась гострота несправджених сподівань. Безпорадність перед вільним життям, яке виявилось не таким, як мріялося з подружньої неволі, травмувала сильно, але непомітно для чужого ока, не залишаючи видимих шрамів та синців.

«Життя — це зебра, і чорна його смуга має перейти в білу ще до того, як почнеться цілковита жопа», — умовляла себе Таня. Востаннє шморгнувши носом, вона вирішила взяти себе в руки й вилізла зі спальника. За мічурінським принципом вирішила не чекати милості від «Турка», а взяти її самій. Вона дочекається слушної нагоди — хоча хіба тут може бути така? — і зізнається йому перша. Як гріхи минулих життів, що визначають життя теперішнє, кармічне прізвище Ларіна знову накладало відбиток на її думки та вчинки. Або пан, або пропав. Усе ж краще, ніж борсатися в невизначеності, яка затягує, засмоктує, наче трясовина, перекриваючи доступ кисню. Її трохи непокоїло, що майже напевно доведеться зіткнутися з «Адвокатом» і вдавати, що все по-старому й він нічого не говорив, але Таня вирішила сприймати це як неминуче.

Нагода поговорити з Максом наодинці трапилася наприкінці грудня. Вони випадково зустрілися на «Новій пош­ті» — кожен мав забрати купу своїх коробок. Максим запропонував підкинути Таню, але машина за ними повинна була прийти лише через годину, тому вирішили згаяти час у місцевій забігайлівці.

Розмова не клеїлась, наче у двох знайомих тільки по інтернету людей, які вперше зустрілися наживо. Поки чекали замовлену піцу, Макс більшість часу клацав телефоном, Таня ковтала вистиглий чай із пластянки. Вона нервувалася, не знаючи, як сказати, що цей зосереджений похмурий чоловік у формі їй небайдужий. Принесли замовлення, «Турок» щось пожартував про сухпай на двох, Таня засміялась, занадто голосно й занадто завзято. Жувала піцу, мучилась від власної нерішучості, власне, уже розуміючи наперед його відповідь. Але не спробувати вона не могла.

— Максе… — назвала не на позивний, а на ім’я, додаючи інтимності розмові.

Той підвів голову.

— Я давно хотіла тобі сказати… — почала, як колись Вася, і затнулася.

Дихання збилось, серце стукало, наче алкоголік у вікно до самогонщиці в опівнічну пору, кров прилила до щік. Зчепила руки в замок, шукаючи опори.

— Словом, подумалось, що ми з тобою могли би бути не лише друзями, а… бо ти мені подобаєшся і… — збиваючись, видихнула слова, що горохом розсипались на полірованій поверхні стола.

Ну от. Ну чому, чому вона говорить, наче перелякана дитина, виправдовуючись за зроблену шкоду, а не як доросла жінка, яка точно знає, чого хоче? Прикусила губу, зиркнула йому в очі, чекаючи хоч якоїсь реакції.

Максим глибоко вдихнув. Шрами на його обличчі побіліли. Криво усміхнувся, сховав її руку у своїй, погладив великим пальцем долоньку.

— Золотце, — проказав і замовк, добираючи слова. — Я розумію, що тут, на війні, усі почуття загострюються. І в цьому вирі дуже хочеться втриматися за когось, особливо, якщо ніхто не чекає вдома. Але, повір, я для тебе не найкращий вибір. Мудак зі своїми тарганами й скелетами. Така хороша й правильна дівчинка, як ти, заслуговує на краще.

Танине обличчя горіло, їй хотілося, аби кахляна підлога кафе розверзлася й поглинула її цієї миті. Вона обхопила себе руками, закрилася, захищаючись від жорстоких слів цього фактично малознайомого й чужого їй чоловіка. Боліло навіть не те, що «Турок» відшив її. Він розмовляв із нею, як говорить із дівчинкою-підлітком учитель, що знайшов у класному журналі адресовану йому любовну записочку. Цей менторський тон, ця упевненість у власній правоті різали й препарували її єство, наче патологоанатом незнайомий захололий труп. Тані було так соромно, як тоді, коли вона впісялася на уроці в третьому класі, бо боялася підняти руку й попроситися в туалет, а вчителька підняла її на сміх перед двома десятками однолітків. Вона картала себе за дурість і наївність та гарячково думала, чи ще не пізно обернути все на жарт.

— Купився? — раптом засміялася заголосно й зарізко. — Пацани казали, що жодна дівка тебе звабити не зможе, бо ти нікого не помічаєш і не хочеш. От я і вирішила перевірити. Молоток! Твердий, наче скеля. Ну майже як я.

Говорила навмисно грубо й розв’язно, вдягнувши на себе звичну роль «свого в дошку» хлопця, тим самим затуляючи дірки у власній броні. Навіщо відкрилася, оголилася перед ним, немов казкова леді Годіва, навіщо допустила думку про те, що чоловік може подарувати їй щастя, а не біль? Стуляла докупи розсипані крихти слів, намагаючись зберегти обличчя, вдавала, що нічого невідворотно важливого для неї не сталося. Просто невдалий жарт.