Юлия Илюха - Східний синдром

Відцвіли міфічні київські каштани, залишивши по собі спогади тільки в рядках поетів. Настало гаряче запилюжене літо. Залишки Майдану на Хрещатику перетворились на бутафорію, приваблюючи шахраїв різного штибу та масштабу. На ніколи не баченому Танею Донбасі полум’я вже пожирало свої перші жертви, і вона, така аполітично-пасивна до появи на Майдані, з глухою тривогою думала, чи докотиться ця спопеляюча хвиля до Києва, переконуючи себе, що це чужа війна, і їй, якій пощастило вижити на Майдані, там робити нічого. Укотре спробувала подзвонити Джамілі, але телефон тієї мовчав — уже кілька місяців він був поза зоною.

Татарка зникла так само раптово, як і з’явилася, і навіть родичі не знали, де вона й що. Говорили, що вона може бути в Криму в батьків, але Ларіна в це не вірила — став­лення подруги до країни, з якої Таня прибула, було цілком однозначним, тож уявити ту на окупованій росіянами Батьківщині вона не могла.

Одного дня, коли Таня на складі якраз запихала в коробку величезного м’якого ведмедя для відправки, у її рюкзаку озвав­ся телефон. Вона глянула на екран — номер не визначався. Трохи повагавшись, все ж натиснула на кноп­ку відповіді.

— Привіт, дорогенька, — почувся зі слухавки знайомий бадьорий голос. — Що ти робиш увечері? Я сьогодні проїздом у Києві, треба здибатись.

Джаміля запропонувала зустрітись у крихітній кав’ярні на Лесі Українки, куди вони іноді заходили зігрітись, ідучи з Майдану перепочити в найману квартиру татарки. Таня прийшла туди раніше і в тягучому, наче домашня карамель, очікуванні одна за одною випила дві чашки еспресо. Подруга запізнювалась. Вона вже хотіла замовляти третю каву, коли двері відчинились — і Джаміля — уже без кіс, а з коротко стриженою головою та виголеними скронями — розкинула руки для обіймів.

Таня одразу помітила її одяг — кітель із закоченими рукавами, камуфляжні штани в різнобій із кітелем, берці, шеврон та нашивку прапорця на рукаві.

— Поїхала з хлопцями прямо з Майдану, — відповіла Джаміля на німе запитання.

У неї були червоні стомлені очі й засмага людини, яка щодня підставляє обличчя й руки сонцю та вітру. Вона раз по раз поривалась дістати сигарету з пачки, яку одразу поклала на стіл, але згадувала, що тут не палять, і замовляла ще одне американо. Джаміля розповідала про три місяці на Донбасі, про хлопців зі свого батальйону — живих і «двохсотих», про страх і сміливість, зраду й вірність, складені для благословення пальці та плювки в спину.

— Я подумала: а що тебе тут тримає? Давай до нас, — запропонувала, дивлячись подрузі в очі й барабанячи кути­ком пачки по столі.

— А давай, — відповіла без тіні сумніву, не відводячи погляду.

Таню не тримало геть нічого. Вона легко покинула все, що, немов замок із піску, ретельно вибудовувала навколо себе протягом останніх місяців — нормальне з чиєїсь точки зору, середньостатистичне життя, яке сипалося крізь пальці. Після швидких, як весняний струмок, курсів такмеду вона стала парамедиком добробату, у якому служила й Джа­міля, реалізовуючи тим самим давню, але не забуту мрію про медицину.

У зоні АТО було гучно й страшно, але до вибухів, свисту мін та тріску автоматів, як виявилось, теж можна звикнути, і з часом вони стали для неї своєрідною колисковою, без якої важко було заснути, а страх адреналінив і бадьорив ліпше від найміцнішої кави. Тут, у формі, забрудненій чужою кров’ю, яка вже не відпиралася, Таня знову почувалася потрібною. Вона не боялася мертвих пошматованих тіл, відірваних кінцівок та потрощених голів, свою справу робила механічно та швидко, наче батогами, хльостала різкими лайливими словами тих, хто впадав у паніку від такої картини. Таня, маленька Таня, яка колись тремтіла перед своїм чоловіком, тепер мала позивний «Скеля», яким її нагородили за твердість характеру та відсутність видимих емоцій. Про те, що вона тихо плаче ночами, кусаючи зубами спальник, і закидається фенобарбіталом, аби здаватися спокійною і врівноваженою, знала тільки Джаміля, в якої були ті самі проблеми.

У маленькому сірому містечку, яке зараз потопало в «зеленці», Таня серед бійців створила собі репутацію «свого хлопця», хоча спочатку була визначена як чоловіконенависниця й недоторка. Оточена понад сотнею чоловіків, вона ховалась у свій панцир, як м’якотіла черепашка, боячись оголити перед ними свої почуття. Усі вони були надійними бойовими товаришами, які прикриють і підставлять плече, але жоден із них так і не запалив у ній згаслу та спопелілу іскру. Аж поки аномально спекотного вересневого дня біля отруєної криниці, яку з години на годину мали нарешті засипати землею, вона не зустріла «Турка». Світ похитнувся і звузився до іскорок у його карих очах. Таня вдруге закохалась, наче та юна Ларіна, що мріяла про любов «як у книжках».