Юлия Илюха - Східний синдром

Так Таня за його протекцією стала бібліотекаркою на півставки. Ті смішні гроші, які вона отримувала за сидіння між стелажів із книжками, чоловік не рахував, великодушно даючи їй можливість витрачати їх на свої бабські забаганки. Але навіть не гроші й не час цікавили Таню найбільше. На роботі був інтернет, користуватися вдома яким їй було суворо заборонено — Сергієві весь час здавалося, що вона цілими днями висить на сайтах знайомств, підшуковуючи йому заміну. Читачів у бібліотеці було негусто, тож Таня могла, не криючись, шукати в мережі потрібну їй інформацію. Сидячи перед старим підсліпуватим 14-дюймовим монітором, вона аналізувала мегабайти букв і слів, обираючи напрям втечі.

Випадково їй трапився один стабільний підробіток: із завзяттям першовідкривача Таня почала писати невеличкі тексти для інтернет-магазину зоологічних товарів — усі ці милі песики, киці й папужки неабияк її виручали. Згодом, набравшись досвіду копірайтера, вона переключилась на описи автомобільних шин, роликів і навіть товарів із секс-шопу.

За два з половиною роки їй вдалося зібрати кругленьку суму, з якої вона, наче бальзаківський Гобсек, не витратила ані копійки — все перевела в долари й поклала в банк, бо тримати заощадження в квартирі було надто небезпечно, як і просити малознайомих людей про таку послугу. Таня ретельно готувала ґрунт для омріяної втечі. Вона завмерла, зачаїлася, впала у фальшивий анабіоз, чекаючи слушної нагоди, щоб зробити останній ривок і вилетіти з тісної клітки в широкий світ.

І така нагода невдовзі настала.

Наприкінці 2013-го Сергій повідомив, що відбуває у відрядження в Сирію. Місяць, не більше.

— Повернуся вже 2014-го. Ти ж будеш гарною дівчинкою, поки мене не буде? — грайливо запитав він, наче випадково зімкнувши пальці з обручкою на Таниному горлі.

Та кивнула, відчуваючи, як котиться тілом п’янкий гарячий коктейль — сорок відсотків радості, п’ятдесят — страху, десять — недовіри, — і натужно проковтнула крихітного їжачка, що розчепірив голки в її гортані. Чоловік і раніше довго не бував удома, кудись їздив, десь воював, але тоді в Тані не виникало навіть думки втекти — таким сильним був її первісний страх перед ним. Вона з нетерпінням чекала цих відряджень, але навіть за його відсутності весь час себе контролювала, йшла й оглядалася, бо про кожен її крок Сергію доносили після повернення.

Дорога в аеропорт здалася Тані довгою, як Велика китайська стіна. Вона намагалася сидіти тихо, щоб чоловік не помітив її хвилювання, але передчуття скорої свободи розпирало її, просочувалося, наче дріжджове тісто, крізь нашорошені розчервонілі вуха, неприродно блискучі очі, тонкі ніздрі, які відчували ефемерний аромат тільки їй відомого свята. Коли Сергія поглинула зона паспортного контролю, вона ладна була стрибати від щастя, але зовні видала себе лише тремтінням рук. Майже незворушна, сіла в службову машину, якою її відконвоювали до квартири. Із дому вийшла тільки наступного ранку, щоб піти на роботу. Проте відпросилася звідти раніше, посилаючись на погане самопочуття.

Стояла на порозі бібліотеки, як на зламі століть, розуміючи, що змінює власну історію, але ще не знаючи напевно, якою вона буде.

Сонце підморгнуло їй кривавим оком і закотилося у прі­рву панельок. Таня зробила обережний перший крок, немов ішла не по льоду омського тротуару, а по розпеченому попелу Помпеїв. Й ось уже вона кралася холодними слизькими вулицями, на які миттєво впала темрява, відчуваючи себе трішки Матою Харі, трішки — Сонькою Золотою Ручкою. Куталася в хутряний комір дублянки, то знімала, то надя­гала рукавички, притоптувала взутими в уги ногами, на­магаючись відігнати холод і сумніви, які раптово напосіли на неї. Таня ходила колами навколо залізничного вокзалу, не наважуючись зайти, хоча рішення було ухвалено, напрям обрано, а гроші лежали в потайній кишені напроти серця.

Хтось за її спиною голосно гаркнув: «Так їдь у Москву, твою мать!» Таня здригнулася й обернулась — невже за нею стежать? Але то лише емоційно розмовляв по телефону квадратний опецькуватий чоловік у хутряній шапці-вушанці. Вона зайшла в касу, приліпилася в кінці довгої зміїстої черги й через півгодини спитала у втомленої касирки із землистим кольором обличчя, чи є на завтра квитки на Москву.

— Залишилися тільки СВ, — відповіла та, розтираючи пальцями очі під скельцями окулярів.

— Один СВ. — Таня злякалася власного голосу, який, здавалося, звучав на весь зал гучніше від єрихонської труби, привертаючи до неї загальну увагу. Вона навіть роззирнулася на сто вісімдесят градусів — стеля не впала на підлогу, люди навколо продовжували байдуже копирсатися в мобільних телефонах, пити каву, теревенити. Її для них не існувало.