Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

Оцінки за перші три місяці були вкрай погані. Ситуація ясна: коли не докласти зусиль, можна лишитися й на другий рік.

Того вечора, коли ми отримали табелі успішності, сестра Алексі відкликала мене в куток і запитала:

— А що, Феріде, подобаються тобі твої оцінки?

Я скрушно похитала головою й сказала:

— Досить-таки погані.

— Та де вже досить, геть погані. Щось я не пригадую, щоб ти була в такому стані. А я так сподівалася, що цього року ти вчитимешся набагато краще.

— Ваша правда. Адже я стала на рік старша.

— Хіба тільки це?

Дивно! Сестра Алексі гладила мене по щоці й багатозначно усміхалася. Я не знала, що робити, й розгублено дивилася вбік.

Ой ці сестри! Здається, що вони не знають нічого в світі, а насправді їм відомі найдріб’язковіші плітки. Яким чином? Від кого? Цього не могла зрозуміти навіть я сама, дарма що прожила серед них десять років і мене не вважали за недотепу.

Коли я хотіла була, щоб порятуватися, знайти якусь зачіпку, сестра Алексі й зовсім розкрилася.

— Я гадаю, — сказала вона, що вам буде незручно показувати табель усім.

А потім іще один камінець у мою грядку:

— До того ж, якщо ви залишитеся в цьому класі ще на один рік, то вам загрожує небезпека чекати ще один рік.

Я зрозуміла, що треба самій починати наступ, бо інакше не порятуюся, і, озброївшись усім нахабством, я запитала, ніби байдуже:

— Небезпека? Яка небезпека?

Але сестра Алексі вже й так стояла на останньому щаблі жіночої балакучості і не можна було їй податися ні вгору, ні вниз, інакше здалося б, що вона занадто вільно поводиться з ученицями. Кокетливим жестом, в якому я мала побачити її поразку, щипнула вона мене за щоку й сказала:

— А це вже ти сама можеш зрозуміти.

І пішла, полишивши мене саму.

Цього року Мішель у школі вже не було. А то я змушена була б усе їй розповісти, від чого душа вже зовсім переповнилася б неспокоєм.

Ще рік тому, коли я вигадувала дівчатам всякі баєчки, мені було так вільно й легко. А тепер я стала нареченою, а разом з тим і боягузкою. Дівчатам, які мене вітали, я стримано дякувала, а вже тих, котрі набридали мені своєю увагою, я вперто не помічала.

Тільки одна з них могла розраховувати на мою прихильність — донька лікаря-вірменина, котрий був з наших країв.

На недільні дні я лишалася в пансіоні, за три місяці я щось тричі всього їздила додому. Моя впертість, причини якої я й сама не знала, страшенно дратувала тітку Бесіме та Неджміе. А вже Кямран розгубився й зовсім. Він не знав, що йому й думати.

Спершу він щотижня приїжджав до мене. Хоча сестри й не наважувалися вголос заперечувати проти цих відвідин, але в душі такі зустрічі з нареченою-школяркою вважали мало не скандальними і коли повідомляли мене, що кузен чекає в parloir [17] Parloir — приймальня, в учбових закладах та установах (франц.). , то насуплювалися.

Я виходила й навмисне не зачиняла двері, а, засунувши руки за шкіряний пояс шкільної сукні, схилялася на одвірок і так розмовляла хвилин з п’ять. Кузен час від часу пропонував мені листуватися, але я відмовлялась, бо сестри, мовляв, мають звичку знищувати листи, передчасно давши їх тим, хто знає турецьку, щоб прочитали.

Якось в один з таких візитів між кузеном і мною сталася не зовсім приємна розмова. Кямран розсердився тому, що я стою далеко від нього, й хотів силою причинити двері. Та ледве-но він підійшов, як я вихопилася з кімнати й сказала:

— Кямране, прошу вас… Чи знаєте ви, що в цій кімнаті стільки очей, скільки щілинок в стінах.

Кямран зупинився:

— Але ж, Феріде? Ми заручені.

Я знизала плечима:

— У тому вся й справа. Чи ви хочете одного чудового дня почути таїсе: «Даруйте, але ви занадто часто відвідуєте нас. Пам’ятайте, що це пансіон…»

Кямран пополотнів. З того разу він більше не приходив до школи. Це недобре було з мого боку, але що я мала робити. Мені було нестерпно тяжко повертатися від нього в клас і бачити, як усі поглядають на мене.

Але я хотіла розповісти щось інше. Ах, так… Якось донька того лікаря-вірменина повернулася після неділі з дому й сказала мені:

— Кажуть, що Кямран-бей їде в Європу, чи правда?

Я розгубилася:

— Звідки ти знаєш?

— Тато казав, що твого кузена викликає до себе в Мадрід дядько.

Моя гордість не дала мені сказати, що я нічого не знаю; й довелося збрехати:

— Так… Є така думка. Невеличка мандрівка.

— Нічого собі невеличка, коли він має працювати там секретарем посольства.

— Але він буде там недовго.