Решад Нури Гюнтекин - Чаликушу

— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.

— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…

Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.

— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.

— Звичайно, звичайно… без сумніву.

— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…

І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.

— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.

Та я його заспокоювала:

— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.

— Боже, дитино… Та впадеш же…

— Все, все, ефендім, усе… Тільки ж як я вам їх передам? Ага, придумала.

І діставши з кишені хвартуха хусточку, я зав’язала в неї черешні й гукнула:

— Не бійтеся, хусточка чиста… Я ще не встигла витерти нею носа… А тепер, будь ласка, ловіть, щоб не впало додолу… Раз, два… три…

Старий з несподіваною спритністю упіймав гостинця й сказав:

— Дуже дякую, але ж як я передам вам хусточку?

— Пусте… Хай це буде вам моїм подарунком!

— Та ні…

— А чому? Окрім усього, в цьому щось є. Невдовзі я повернуся в пансіон… А в нашій школі так повелося, що дівчата на канікулах повинні пофліртувати з молодими людьми. А коли з’їжджаються до школи, то одна одній розповідають… А я й досі цього не зробила, то дівчата мене ще за дитину вважатимуть. Так вони мені не сміють казати нічого, але поза очі, це вже напевне, сміються… Та цього разу я не дамся… Приїду й ходитиму замріяна, наче ношу якусь таємницю, та ще й, схиливши голову, журно усміхатимусь. Дівчата питатимуть: «Чаликушу, що з тобою діється?» А я їм так: «Нічого… Що б мені було?» Та вони не повірять і чіплятимуться ще дужче… Тоді я відповім: «Заприсягніться, що нікому не скажете». Та й видумаю їм якусь побрехеньку.

— Яку ж?

— Знайомство з вами мені допоможе. Це буде так: «Зі мною фліртував високий блондин…» Я, звичайно, не скажу, що ви сивий уже… Хоча ви замолоду, здається, були білявий. О, я добре знаю дівчат, вони запитають: «Про що ж ви розмовляли?» А я відповім, теж присяг-нувшись: «Він стояв по той бік дувару й казав, що я красуня». А що я вам подарувала в хусточці ягоди, розповідати не варто. Я скажу, що подарувала вам хусточку, ось так…

П’ять хвилин тому ми із старим сусідом були мало не посварилися, а зараз сміялися й на прощання помахали одне одному рукою…

Ця пристрасть до стрибання по деревах завдала мені того літа ще більших прикрощів.

Була місячна серпнева ніч. На віллу понаїжджало повно гостей, а серед них і одна двадцятип’ятирічна вдовиця Неріман. Вона вже була в нас кілька разів, що робило честь нашому дому. Всі були в захопленні від неї, і не те що якісь дурні покоївки, а навіть тітки, котрі любили на світі хіба що тільки самих себе. Чоловік Неріман помер рік тому, казали, що вона його дуже любила. Через те вона завжди носила жалобу. Та мені чомусь здавалося, що якби те чорне вбрання так не пасувало до її білявої голівки, вдова давно забула б про жалобу й викинула б його на сміття. Неріман лащилася, мов цуцик, і до мене або намагалася пригріти мене, як ту кицьку. Та я ніяк не могла полюбити її, між нами був холод. Я стримано зустрічала всі її лестощі.

І хоча мій холод до молодої удовиці не зменшився й досі, я змушена визнати, що Неріман була підступно вродлива. Ось тільки занадто вже було в ній кокетування, котре мене просто дратувало. Тільки серед жінок вона трошки вгамовувалася. Та досить було з’явитися чоловікові, як все в ній мінялося, від обличчя до поглядів, голосу й сміху. Словом, моїм подругам зі школи, що діяли більше нищечком, ще треба було повчитися…

Як мені було огидно, коли вона починала грати облудну роль нещасної вдови, тільки-но заходила мова про її небіжчика. «Для мене життя вже закінчилося», — казала вона, а я аж кипіла й думала: «Побачимо ж, якої ти заспіваєш, коли вподобаєш іншого…»

В нашому домі не було нікого, з ким Неріман могла б приятелювати. Неджміє, ота мамина доня, для того ще не годилася. Тітки були вже сиві, у них тільки й діла було, що перемити комусь кісточки. А отже?

А отже, я, здається, почала здогадуватися, чому це Неріман унадилася до нашого двору. її око впало, мабуть, на мого непутящого кузена. Може, вона хотіла вийти за нього заміж? Не думаю, що майже тридцятилітня вдовиця мріяла про одруження з двадцятирічним парубчаком. Це просто сором… Та якби навіть вона й наважилася, то хіба мої тітоньки, оці карги, віддали б наше безвольне пташеня у пазури вдовиці?