Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Шеллі побачив, як Арні виходить з будинку в капелюсі на кшталт того, який носив Шерлок Голмс. Він завжди грав у капелюсі, а якщо вигравав, то надягав його на кожну гру, поки йому щастило. А потім купував новий, і все починалося спочатку. Цей клятий капелюх Шерлока приніс йому сорок тисяч! На гру він приїздив на своєму «порше», виготовленому на замовлення, і зазвичай його поїздка тривала дві з половиною години. Кілька років тому Арні переїхав до Лос-Анджелеса; спершу планувалося, що протягом року він керуватиме там своєю компанією з виробництва мобільних телефонів. Він регулярно літав до Сан-Франциско до свого стоматолога, а також для того, аби пограти в покер. Хлопці зробили щедрий жест — компенсували вартість його перельоту з кількох перших банків. Іноді до них приєднувався і його стоматолог Джек, аж поки добряче не програвся. Грав він жахливо, але вдягався дуже стильно. Одного разу Лен поклав око на його ковбойську сорочку, прострочену ниткою «металік», і запропонував поставити її на кін проти його двохсот доларів. Джекові не пощастило: його дами поступилися стрит-флешу. Лен дозволив йому піти в тій сорочці додому, однак наступного дня прийшов, аби її забрати. То була остання Джекова гра, а Лен іще цілий рік приходив на покер у його сорочці.

Навіть у найкращі часи Шеллі мав менше грошей, аніж будь-хто інший у їхній компанії — мабуть, удесятеро, якщо не більше. А тепер, коли у Кремнієвій долині панувала криза, настали ще гірші часи: після того, як «Digilog Microsystems» лягла на дно, він сидів без роботи. Спочатку він активно шукав «мисливців за головами» і щодня переглядав купу вакансій. Його дружина Норма за свої юридичні послуги отримувала двісті п’ятдесят доларів за годину. Звісно, для сімейного бюджету то було просто чудово, але Шеллі було соромно йти на роботу, де за годину платили двадцять чи двадцять п’ять доларів. Він мав надто високі вимоги, і невдовзі «мисливці» почали відмовлятися з ним зустрічатися, а Шеллі поступово звик до думки, що сидітиме на шиї дружини.

Авжеж, Шеллі бракувало хисту, коли йшлося про заробітки. То була їхня сімейна риса. Коли він ще був малим, батько докладав усіх можливих зусиль, аби нашкребти грошенят на два пакети акцій. Але зазнав невдачі з обома. Перший як корова язиком злизала, коли він інвестував у японський ресторан, що відкрився у Вашингтоні за два тижні до подій у Перл-Гарборі. А десять років по тому він попрощався і з другим, придбавши частку в «Edsel».

Шеллі не зраджував сімейної традиції. У коледжі він грав у теніс по всій Америці, але за три роки виграв тільки три матчі національного турніру з професійного тенісу. Він був симпатичним хлопцем і грав просто чудово, глядачі його обожнювали, зазвичай саме йому діставалося право першої подачі, проте він все одно не міг перемогти суперника. Можливо, Шеллі був надто хорошим хлопцем. А може, йому бракувало «останнього ривка». Коли він покинув професійний спорт, то інвестував увесь свій скромний спадок у тенісний клуб поблизу Санта-Круз; це трапилося за місяць до того, як землетрус 1989 року вщент зруйнував усю долину. Шеллі отримав невелику страховку, більшу частину якої інвестував у акції «Pan Am Airlines» незадовго до її банкрутства; щось пішло на облігації брокерської компанії Майкла Мілкена, а решту грошей він вклав у «San Jose Nets» Американської волейбольної ліги.

Можливо, саме тому його так вабили азартні ігри. Чорт забирай, ці хлопці чудово знали, що вони роблять! Вони вміли заробляти гроші. Може, і йому перепаде кілька папірців.

Поза сумнівом, Віллі був найбагатшим гравцем з усіх. Продавши свою компанію з виробництва програмного забезпечення для фінансового сектору компанії «Microsoft», він отримав близько сорока мільйонів доларів. Шеллі прочитав про це в газетах, бо жоден із гравців ніколи не порушував цієї теми. Віллі подобався йому, бо він бачив, що той відверто насоло­джується своїми грішми. Віллі не приховував, що головна мета його життя — це добре проводити час. Жодного відчуття провини. Нема чого соромитися. Віллі розмовляв і читав грецькою — свого часу його батьки емігрували з Греції. А особливо йому імпонував грецький письменник Казандзакіс: Віллі намагався поводитися так само, як його персонаж Зорба, метою життя якого було залишити смерті «спалену землю».

Віллі завжди був активним. Виклавши карти на стіл, він зазвичай біг до сусідньої кімнати, аби кинути оком на гру, яку транслювали по телевізору: баскетбол, футбол, бейс­бол — і на яку він поставив купу грошей. Одного разу він орендував ранчо для військових ігор у Санта-Круз — зазвичай там грали у щось на кшталт «Захопи прапор», використовуючи для цього пейнтбольні рушниці. Шеллі всміхнувся, згадавши, як він приїхав туди й побачив хлопців, які спостерігали за дуеллю. Віллі у своїх захисних окулярах і шоломі пілота Першої світової війни та Вінс відмірювали рівно по десять кроків з рушницями в руках. Суддя Лен у Джековій сорочці тримав у руці купу стодоларових банкнот — то були ставки. Ці хлопці були божевільні — могли побитися об заклад на що завгодно.