Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Так завершилася історія Сеймура Троттера. Невдовзі після судового процесу він тихо виїхав із міста, і більше про нього не чули — за винятком листа (без зворотної адреси), якого Ернест отримав через рік.

До зустрічі з першим пацієнтом залишалися лічені хвилини. Але Ернест не міг утриматися, щоб іще раз не перечитати останню звістку про Сеймура Троттера.

Любий Ернесте!

У жахливі часи «полювання на відьом» моєю ситуацією переймалися тільки ви. Дякую вам за таку потужну підтримку. У мене все гаразд. Я заблукав, але не хочу, щоб мене шукали. Я вам багато чим завдячую, зокрема й цим листом та нашою з Белль спільною світлиною. Між іншим, позаду нас ви можете побачити її будинок: Белль отримала чимало грошенят.

Сеймур

Ернест уже не вперше поглянув на вицвілу світлину. Сеймур сидить в інвалідному візку на галявині, густо заса­дженій пальмами. Белль стоїть позаду нього — зневірена й похмура, а її руки щосили стискають ручки візка. Вона опустила очі. За нею видніється елегантний будинок у колоніальному стилі, а трохи далі виблискують молочно-зелені води тропічного моря. Сеймур усміхається — широкою, трохи дурнуватою й викривленою усмішкою. Однією рукою він тримається за свій візок, а палиця в іншій руці тріумфально спрямована вгору — до неба.

Щоразу, коли Ернест вивчав цю світлину, в нього з’являлося похмуре відчуття. Він підносив її до очей, намагаючись проникнути всередину, віднайти якусь підказку, зрозуміти, що ж насправді трапилося з Сеймуром та Белль. На його думку, розгадка крилася в очах Белль. Вони були сумні, навіть розгублені. Але чому? Вона ж отримала все, що хотіла, чи не так? Він спробувати роздивитися світлину ще ближче, щоб упіймати погляд Белль. Однак вона завжди відводила очі.

Протягом останніх п’яти років Джастін Астрід тричі на тиждень починав свій день із візиту до лікаря Ернеста Леша. Сьогоднішній візит розпочався так само, як і сімсот попередніх сеансів: за десять восьма ранку він піднявся сходами вікторіанського будиночка на Сакраменто-стрит, пофарбованого в яскраво-бузковий та темно-червоний відтінки, проминув вестибюль і піднявся на другий поверх. Джастін опинився у приймальні Ернеста, де освітлення було досить тьмяним. Кімната була просочена насиченим, вологим ароматом італійської кави. Джастін глибоко вдихнув, а тоді налив собі кави в чашку з японської порцеляни, прикрашену намальованим вручну зображенням плодів хурми, сів на жорстку шкіряну канапу зеленого кольору й розгорнув «San Francisco Chronicle» на сторінці з новинами спорту.

Але він не міг читати про вчорашній бейсбольний матч. Тільки не сьогодні. Сталося дещо важливе, і це вимагало урочистої, святкової атмосфери. Він склав газету й перевів свій погляд на двері до кабінету Ернеста.

Рівно о восьмій ранку Ернест поклав теку Сеймура Троттера до своєї картотеки, швиденько проглянув картку Джастіна, навів лад на столі, запхав газету в ящик, заховав чашку, підвівся і, перш ніж відчинити двері, озирнувся, щоб кинути погляд на свій кабінет. Жодних ознак людського життя. Чудово.

Ернест відчинив двері, і якусь мить двоє чоловіків дивилися одне на одного. Цілитель і пацієнт. Джастін тримав свою «Chronicle» у руці; Ернест заховав свою газету глибоко в столі. Джастін був у темно-синьому костюмі й італійській смугастій шовковій краватці. Ернест — у темно-синьому піджаку спортивного крою та квітчастій краватці від «Liberty». Обоє мали по п’ятнадцять фунтів зайвої ваги: у Джастіна зайвий жирок осів на підборіддях та щоках, тоді як в Ернеста виросло черевце, що нависало над паском. Вуса Джастіна закручувалися догори, тягнучись до ніздрів. Охайно підстрижена борідка Ернеста була найбільш акуратною рисою його зовнішності. Джастінове обличчя було напрочуд жвавим, невгамовним, а його очі бігали туди-сюди. Ернест носив окуляри з товстими лінзами і протягом тривалого часу міг не кліпати очима.

— Я пішов від дружини, — мовив Джастін, сівши на своє місце, — учора ввечері. Просто пішов. Провів ніч із Лорою. — Він сказав це спокійно й відсторонено, а тоді замовк і пильно поглянув на Ернеста.

— Отак просто? — тихо запитав той, навіть не кліпнувши очима.

— Отак просто, — усміхнувся Джастін. — Коли я розумію, що слід зробити, то не марную часу.

Протягом останніх кількох місяців їхнє спілкування збагатилося легким гумором. Зазвичай Ернест ставився до цього схвально. Його супервізор, Маршал Стрейдер, якось сказав, що поява ноток гумору у психотерапії часто є ознакою спільної прихильності.