Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Оце й усе, Ернесте. Казочці кінець. Finis . [5] Кінець ( лат .). Зізнаюся: я не хотів такого завершення своєї кар’єри. Головним персонажем цієї трагедії є Белль, але водночас це мало катастрофічні наслідки і для мене. Її адвокати наполягають на тому, щоб вона вимагала відшкодування збитків й отримала все, що тільки можна. Невдовзі їх аж труситиме від жадібності — справу зі зловживання службовим становищем розглянуть уже за кілька місяців.

Чи почуваюся я пригніченим? Звісно, що так. А хто б не почувався? Я називаю це «доречним пригніченням» — я ж бо нещасний і сумний старигань. Збентежений, самотній, сповнений сумнівів щодо самого себе — і завершую життя за умов суцільного засудження.

Ні, Ернесте, такий стан пігулками не вилікуєш. Це зовсім інше. Біологічні маркери відсутні: ані психомоторних симптомів, ані безсоння, ані втрати ваги. Але дякую за пропозицію.

Ні-ні, про самогубство я не думаю, хоча маю зауважити, що мене засмоктує темрява. Але я вмію виживати. Заповзу до підвалу й зализуватиму свої рани.

Так, здебільшого я самотній. Ми з дружиною багато років жили разом за звичкою. Для мене пріоритетною завжди була моя робота, тоді як шлюб залишався на околицях мого життя. Дружина повсякчас зауважувала, що я втілюю в життя всі свої бажання заради близькості з пацієнтами, і мала рацію. Але вона пішла від мене не з цієї причини. Моя атаксія швидко прогресує, і, гадаю, ідея перетворитися на мою доглядальницю їй аж ніяк не імпонувала. Припускаю, що вона вхопилася за цю нагоду обома руками, аби звільнити себе від такої перспективи. І я її не звинувачую.

Ні, мені не потрібен психотерапевт. Я вже казав, що це не клінічна депресія. Дякую, що запитали, Ернесте, але я був би сварливим пацієнтом. Отож, як я вже й казав, я зализую свої рани самостійно — і мені це вдається.

Гаразд, можете зателефонувати, щоб поцікавитися, як мої справи. Ця пропозиція мене просто розчулила. Але не варто так перейматися, Ернесте. Я міцний сучий син. Зі мною все буде гаразд.

Після цих слів Сеймур Троттер узяв свої палиці й побрів із кімнати. Ернест залишився сидіти, слухаючи, як поволі віддаляються звуки його кроків.

Кілька тижнів по тому Ернест зателефонував лікареві Троттеру, однак той знову-таки відмовився від будь-якої допомоги. Невдовзі він хвацько змінив тему розмови, заговорив про майбутнє Ернеста й укотре висловив впевненість у тому, що, якими б не були його таланти у психофармакології, він ще не віднайшов справжнього покликання. На його думку, Ернест природжений психотерапевт, тож просто мусив обрати те, що приготувала для нього доля. Лікар Троттер запропонував обговорити це детальніше за ланчем, однак Ернест відмовився.

— З мого боку це необдумана пропозиція, — мовив лікар Троттер без тіні іронії в голосі. — Пробачте. Я раджу вам змінити професійний напрям і водночас пропоную неабияк ризикнути, з’явившись зі мною на публіці.

— Зовсім ні, Сеймуре, — Ернест уперше звернувся до психотерапевта на ім’я, — ідеться ж не про це. Насправді — і мені ніяково про це говорити — я вже зголосився виступити експертним свідком у вашій справі зі зловживання службовим становищем.

— Ернесте, ви не маєте виправдовуватися через своє збентеження. Дати свідчення — ваш обов’язок. На вашому місці я вчинив би так само, точнісінько так само. Наша професія вразлива, і загрози чигають з усіх боків. І наш обов’язок захищати її та дотримуватися стандартів. Навіть якщо ви не вірите жодному моєму слову, повірте, що я високо ціную свою роботу. Я присвятив їй усе своє життя. Ось чому я розповів вам свою історію в найдрібніших деталях — я хотів, аби ви знали, що це не історія зради. Я працював на совість. Знаю, це прозвучить абсурдно, але навіть зараз я переконаний, що вчинив правильно. Іноді доля підкидає нам ситуації, у яких правильні вчинки стають неправильними. Я ніколи не зраджував своєї галузі, своїх пацієнтів. Що б не сталося в майбутньому, ви маєте мені повірити. Я вірю в те, що зробив: я б ніколи не зрадив пацієнта.

Ернест дав свідчення під час цивільного процесу. Адвокат Сеймура, який наголошував на похилому віці підсудного, згасанні його розумової діяльності та немічності, спробував застосувати нову, відчайдушну тактику захисту: він стверджував, що жертвою був саме Сеймур, а не Белль. Однак справа була безнадійною — Белль мала отримати компенсацію в розмірі двох мільйонів доларів. То була максимальна сума, що її можна отримати, вигравши справу зі зловживання службовим становищем. Звісно, адвокати Белль вимагали б і більше, та це була б марна праця, бо ж після розлучення й оплати судових витрат кишені Сеймура спорожніли.