Ернесте, а що в цій ситуації зробили б ви? Що? Передусім не опинилися б у ній? Авжеж-авжеж, я розумію. Надто проста відповідь — ви мене розчарували. А скажіть-но, Ернесте, якби вас там не було, де б ви були? У своїй лабораторії? Чи в бібліотеці? О, ви були б у безпеці. Там, де слід, у комфорті. Та де був би ваш пацієнт? Десь в іншому світі — ось де! Так само чинили й двадцять психотерапевтів Белль, які лікували її до мене, вони всі обирали один і той самий шлях. Але я психотерапевт іншого штибу. Рятівник загублених душ. Я відмовляюся ставити на пацієнтові хрест. Зламаю собі шию, викладуся на всі сто, але спробую все, аби врятувати пацієнта. Усе своє професійне життя я чинив саме так. Знаєте, яка в мене репутація? От поцікавтеся. Запитайте вашого керівника — він знає, адже відправляв до мене десятки пацієнтів. У психотерапії я є останньою надією. До мене потрапляють пацієнти, від яких відмовилися інші психотерапевти. Бачу, ви кивнули. Чули таке? Чудово! Добре, що ви розумієте: я не якийсь старий дивак.
Тож спробуйте уявити себе на моєму місці! Що, чорт забирай, я міг зробити? Я почав нервувати. Докладав усіх можливих зусиль: гарячково інтерпретував, мов навіжений, так, ніби від цього залежало все моє життя. Я інтерпретував усе, що рухалося. І мене почали дратувати ілюзії Белль.
Візьмімо для прикладу її божевільну фантазію про наш шлюб — буцімто вона протягом усього життя готова чекати цілісінький тиждень, аби провести зі мною одну чи дві години. «Яке ж то буде життя і що то за стосунки?» — запитував я. То були не стосунки, а якийсь шаманізм. Спробуйте поглянути на ситуацію моїми очима, а я за таких умов сказав би: «І що, на її думку, за такої домовленості отримаю я?» Зцілити її годиною своєї присутності? То було нереально. Хіба ж це стосунки? Ні! Ми не поводилися природно одне з одним — для неї я був своєрідною іконою. А її нав’язлива ідея зробити мені мінет і проковтнути мою сперму? Знову-таки — це було за межами реальності. Белль відчувала порожнечу всередині себе й прагнула заповнити її моїм єством. Невже вона не розуміла, що робить, невже не усвідомлювала, що не можна сприймати уявне як реальне? І як довго, на її думку, ковток моєї сперми заповнюватиме цю порожнечу? Та вже за кілька секунд соляна кислота шлункового соку залишить від нього окремі фрагменти ланцюжків ДНК.
Слухаючи мої фанатичні інтерпретації, Белль тільки похмуро кивала, а тоді бралася до свого плетіння. Опікунка з «Анонімних наркоманів» навчила її плести, і вже кілька тижнів Белль невпинно працювала над светром із візерунками-косами, який я мав носити під час нашого спільного відпочинку. Мені так і не вдалося похитнути її впертість. Щоправда, вона таки визнавала, що вибудовує своє життя на ґрунті фантазій. Можливо, ця жінка й справді шукала архетип старого й мудрого чоловіка. Та хіба ж це погано? Окрім участі в програмі МВА, вона слухала курс із антропології та читала «Золоту гілку» . Белль нагадала мені, що значна частина людства живе згідно з такими ірраціональними уявленнями, як тотеми, реінкарнація, рай і пекло, навіть перенесення лікувального ефекту психотерапії та обожнювання Фройда. «Те, що працює — працює, — зауважувала вона, — а думка про те, що ми проведемо час разом, є ефективною. Це були найкращі миті мого життя, я почуваюся так, неначе ми одружені. Це як очікування, коли знаєш, що невдовзі ти повернешся додому; завдяки цьому відчуттю я рухаюся вперед, я задоволена». Після цих слів вона повернулася до свого плетіння. Клятий светр! Мені хотілося вирвати його з її рук!
Коли ми проминули позначку двадцять два місяці, я почав панікувати. Втратив самовладання, почав її улещувати, хитрувати, благати. Я почав читати їй лекції про кохання. «Ти кажеш, що кохаєш мене, але ж кохання — це стосунки, це турбота про іншого, про його зростання і єство. А ти коли-небудь про мене дбала? Цікавилася, як почуваюся я ? Ти коли-небудь думала про моє відчуття провини, страх, про їхній вплив на мою повагу до самого себе, бо ж я усвідомлюю, що чиню неетично? Про те, як це може вплинути на мою репутацію, про ризик, адже під загрозою моя професія, мій шлюб?»
«Згадай, як часто ти нагадував мені, що ми — двоє людей, між якими є зв’язок, — зауважувала на це Белль. — Зв’язок — не більше й не менше. Ти просив мене довіряти тобі, і я довіряла, мабуть, уперше в житті. Тепер я прошу тебе довіритися мені . Це буде нашою таємницею, і я заберу її з собою в могилу. Байдуже, що трапиться. На віки вічні! Що ж до твоєї самоповаги, відчуття провини й переживань з приводу роботи, то хіба ж той факт, що ти як цілитель мене зцілюєш, не є найважливішим? Невже для тебе важливішими є правила, репутація й етика?» Ернесте, ви змогли б гідно на це відповісти? Мені це не вдалося.
Читать дальше