Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

То був найвизначніший психотерапевтичний переворот, який я будь-коли бачив. Белль зауважувала, що то був найщасливіший період її життя. Ернесте, я закликаю вас включити цю жінку у ваші майбутні дослідження. Це буде зіркова пацієнтка! Порівняйте її результат із тим, що його забезпечує лікування від наркотиків: «Рісперидон», «Прозак», «Паксил», «Еффексор», «Веллбутрин»… Повірте, моя терапія однозначно здобуде перемогу. То були найкращі результати за всю мою практику, однак я не міг їх опублікувати. Та що там опублікувати — я навіть не міг нікому про це розповісти. Дотепер. Адже ви мій перший слухач.

Через вісімнадцять місяців сеанси почали змінюватися. Спершу зміни були ледь помітні. Під час розмов Белль дедалі частіше порушувала тему нашого спільного відпочинку у Сан-Франциско, а невдовзі почала говорити про це на кожній нашій зустрічі. Щоранку вона лежала в ліжку зайву годину, аби помріяти про те, яким він буде: як вона лежатиме в моїх обіймах, замовлятиме сніданок у номер, як ми їздитимемо на ланч до Саусаліто, а пополудні поринатимемо в легкий сон. Белль уявляла, що ми одружені й щовечора вона чекає на мене вдома. І наполегливо зауважувала, що могла б прожити решту життя абсолютно щасливою, якби знала, що кожного вечора я повертатимуся до неї додому. Їй не потрібно було багато часу — Белль залюбки згодилася б на роль другої дружини, аби проводити зі мною годину або дві на тиждень. За таких умов вона провадила б здорове і щасливе життя до останнього дня.

Мабуть, ви можете уявити, що на той час я вже почувався трохи незручно. А невдовзі це відчуття посилилося. І я почав щосили борсатися. Докладав усіх можливих зусиль, щоб допомогти їй побачити реальну картину світу. Майже на кожному сеансі я згадував про свій вік. Про те, що мине три-чотири роки — і я опинюся в інвалідному візку. А за десять років мені виповниться вісімдесят. Я запитував: скільки, на її думку, я ще проживу? У моїй родині чоловіки вмирали молодими. Мій батько в такому віці вже п’ятнацять років лежав у труні. Вона ж переживе мене, як мінімум, на двадцять п’ять. Коли ми зустрічалися, я навмисно перебільшував свої неврологічні проблеми. А одного разу й узагалі зімітував падіння — ось яким був мій розпач. Я повсякчас повторював, що людям похилого віку бракує енергійності. Казав, що о пів на дев’яту вечора мені вже хочеться спати. А відтоді, як я востаннє дивився випуск новин о десятій, минуло вже зо п’ять років. Мій зір погіршується, розвинувся плечовий бурсит, диспепсія… а моя простата, метеоризм, закрепи? Я навіть міркував над тим, щоб придбати слуховий апарат.

Та все це було жахливою помилкою. Я помилявся на сто вісімдесят відсотків! Це тільки розпалювало її апетит. Нею оволоділа збочена ідея про мою неміч та недієздатність. Белль фантазувала, як зі мною станеться серцевий напад, дружина мене покине, а вона переїде до мого дому, аби про мене дбати. Ось якою була одна з її найулюбленіших мрій про таку турботу: вона готувала б для мене чай, мила мене, міняла постільну білизну й піжаму, присипала мою шкіру тальком, а тоді знімала б із себе одяг і заповзала до мене під прохолодні простирадла.

Через двадцять місяців покращення стану Белль було очевидним. Вона з власної волі вступила до «Анонімних наркоманів» і тричі на тиждень ходила на зустрічі. А ще почала займатися волонтерською роботою у школах гетто — розповідала дівчатам-підліткам про контроль народжуваності та СНІД. Крім того, Белль вдалося потрапити до програми МВА у місцевому університеті.

Що ви кажете, Ернесте? Як я міг знати, що вона говорить мені правду? Розумієте, я ніколи не мав сумнівів щодо Белль. Звісно, вона мала певні недоліки, але її чесність, принаймні зі мною, видавалася майже компульсивною. З самого початку (гадаю, я вже про це розповідав) ми уклали своєрідну угоду про взаємну й абсолютну чесність. Протягом перших тижнів терапії вона приховувала деякі неприємні моменти своїх походеньок, але не могла цього витримати: Белль охоп­лювали божевільні думки, а ще вона була переконана, що я вмію їх читати та можу виключити її з терапії. Щоразу вона просто не могла дочекатися наступної зустрічі, аби в цьому зізнатися, і тому телефонувала мені, якось навіть після опівночі, щоб усе було чесно.

Ви озвучили гарне запитання. Ставки були зависокі, щоб отак просто вірити її словам, тож я зробив те саме, що зробили б і ви: перевірив усе, що міг. Саме тоді я кілька разів зустрівся з її чоловіком. Він відмовився від терапії, але погодився допомогти прискорити темп лікування Белль і підтвердив усі її слова. Крім того, він дозволив мені зв’язатися з консультантом із «Християнської науки» — за іронією долі, вона саме отримувала ступінь доктора філософії з клінічної психології та читала мою працю. Ця жінка також підтвердила історію Белль: активне вирішення проблем шлюбу, жодних порізів, наркотиків, громадська робота на волонтерських засадах. Так, Белль грала за правилами.