Галина Бабич - Професор Шумейко

— Мамо! — кричить білявий хлопчик.— Невже ти не бачиш, що Клим Іванович вважає нас заразними?

— Як це?

— Ната сказала, щоб я не дихав на неї.

Запала неприємна мовчанка, виразно чути було кожен звук, крапало з крана у ванній.

Клим Іванович поспіхом вибачився і, схопивши Нату за руку, потягнув до дверей. Повернувшись до своєї кімнати, прочитав на ніч дитині казку, поцілував і спробував відключитися. У корпусі стояла німа тиша. Треба заснути. Та де там. Яка ганьба! Хоча вони повинні мене розуміти: усім годиться бути обережними. Я ж нічого підлого не зробив. Я не боягуз. Просто турбуюсь про здоров'я своєї дитини. А все-таки неприємно. А як же гарно починалося. Шумейко (це прізвище Клима Івановича) не міг заснути. Раптом зарипіли ворота, почулися глухі голоси. Клим Іванович вийшов з кімнати. Карета швидкої допомоги під'їхала до третього корпусу. Там мешкали дві чарівні жінки і білявий хлопчик. Санітари в спецодязі поспіхом когось виносили на ношах.

Наче божевільний, Клим Іванович щодуху побіг до третього корпусу.

— Уляно Павлівно! Уляно Павлівно!

Вийшла жінка в нічній сорочці і пропустила нічного гостя до кімнати. Чоловік кинувся до ліжка, де спав Сашко, і став обціловувати простирадло, подушку, біляву голівку дитини. А поруч стояла жінка в нічній сорочці. Чи всміхалася, чи плакала, важко було сказати, світло горіло тільки в коридорі. Мовчки стояли обоє довго, тримаючись за руки. Дитина мирно спала.

На ранок пацієнти пансіонату в Чорноморці, знеможені безсонною ніччю, з синцями під очима, опускали очі додолу. У третьому корпусі холера.

— Люди мруть...

— Не плещіть дурниць!

— А вночі швидка когось забрала!

— Жінку відвезли. Знепритомніла, діабет у неї.

— Діабет, діабет.

Минуло кілька днів. Ніхто, Богу дякувати, в пансіонаті не вмер, хоча жінка з діабетом не повернулася.

— Немає ніякої небезпеки. Аналізи негативні. Хто не вірить, прошу в медпункт, — заспокоює лікар.

Та що там лікар. Дід Пронь, щоб підбадьорити пацієнтів, щодня приходить до кованих воріт. І кличе кого-небудь, коли міліціонер відлучиться на якусь хвильку.

— То все брехня! В Одесі холери немає! Ну підійдіть, будьте ласкаві, до воріт! Ось пиріжечки з капустою. Сара моя зготувала. Вас тут голодом морять. Підійдіть, будьте такі ласкаві!

— Іди геть, старе луб'я!

— А звідки ти, сучий сину, знаєш, що мене Груня обзиває «старе луб'я»?

— Я всьо положен знать!

Уляна Павлівна дивилася на діда Про-ня і казала Жені:

— Він так і проситься в гарну прозу.

Такий образ! Правда, Женю?

— Правда, правда. А завтра, як Пронь знову принесе пиріжки, піду до воріт, крутну хвостом перед радянською міліцією і притягну торбу з Сариними пиріжками. Я вже не можу хлебтати ці помиї. Подивись на дітей, Улю, на Клима Івановича! Зелений, худий, як тичка.

— Зате здорові, — відповіла боязлива і законослухняна Уляна Павлівна.

— Здорові... Половина пансіонату, чи то пак, обсервації, кашляє, бронхіти, отити. До речі, як твій малий? Як його діарея?

— Все обійшлося. Ти маєш рацію. Це — наша дієта. У нього ж дисбактеріоз, давня болячка. Добре, що з собою деякі ліки прихопила.

— Скільки нам лишилося днів? — запитала Женя.

— Здається десять.

— Зараз будемо змінювати стиль, Улю!

— Як це?

— А так. Ти станеш білявкою, а я чор-ною, як галка. Ти ще не забула, що я завідуюча хімчистки? Люблю не тільки чисто ходити, а й жонглювати кольорами.

Женя дістала дефіцитні на той час фарби для волосся і розклала на столі. А тут Клим Іванович.

— Невчасно ви, товаришу Шумейко!

— Вчасно. Я прийшов до вас з новиною. Я знаю секрет, як угамувати страх.

— Усі секрети проти страхів у Жені. Завтра ми станемо іншими.

— А мені ви подобаєтеся такими, як є...

— Не естет ви, Климе Івановичу, хоч і кажете, що у вас мистецька душа.

Женя дзигою крутилася навколо Шу-мейка, придивлялася то до його волосся, то до синього спортивного костюма № 52 фабрики «Киянка».

— Вам рекомендую також змінитися. Зніміть для початку хоча б оці шаровари. Одягніть випрасувані штани світлого кольору.

— А як ви знаєте, що в моїй валізі є штани світлого кольору?

— Мені, як і радянській міліції, «положено все знати».

З того дотепу всі троє довго реготалися. Стало навіть соромно від того, що всім в обсервації сумно, а їм весело. Замовкли. Клим Іванович вкотре відзначив, яка життєрадісна, навіть пустотлива, як для її віку, Женя, ця гарна жінка з копицею рудого волосся на голові. Так і хочеться полізти в ті руді хащі, які Женя називає біохімією. А завтра хоче бути іншою. Навіщо? Та чому ж мені подобається Уляна Павлівна?