Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Добре, коли є родина, — сказав Захар.

Вона рішуче підняла голову. Треба щось із цим робити. Не можна так далі.

— Може, приїдеш до нас погостювати? Хоча б на декілька днів? Даринка буде дуже рада. Прошу, не відмовляйся!

Він не відвів погляд.

— Добре, приїду ненадовго, побачити Даринку. Вона у тебе чудова.

— Тож ми на тебе чекаємо!

— Дякую!

Як же тут гарно! Неначе і не було ні цих важких місяців, ні страху, ні очікування небезпеки, ні хвилювання за близьких і таких дорогих їй людей. Тепер нарешті можна зітхнути з полегшенням. Усе буде добре! У кожного з них…

Над ранковим лугом повільно підіймалося яскраво-жовте тендітне сонце. Птахи вже давно прокинулись і весело наспівували на різні голоси свої чудернацькі пісні.

Марія та Захар повільно йшли по запашному лугу. Ноги вже зовсім промокли від роси, але ця приємна прохолода тільки надавала бадьорості та радості відчуття нового чудового літнього дня.

Попереду чувся дзвінкий сміх Даринки, її щасливі очі час від часу оберталися на них, і вони на мить забували про проблеми та буденні справи, спостерігаючи, як вона радісно бігала по лузі, як нахилялася, обережно зриваючи чергову рослинку, як клала її у кошик, який тримала Іванна. Жінка навіть не намагалася встигати за дівчинкою і просто стояла посеред лугу, спостерігаючи за онукою щасливими очима.

Захар вдихав на повні груди казковий аромат і обводив луг очима. Вдалині блищала сріблом та поважно несла свої води широка ріка.

— Чудове місце, — промовив він.

Зелені очі випромінювали спокій та радість. Він вперше бачив їх такими.

— Так. Моє улюблене.

— Ти часто сюди приходиш?

— Часто. І з мольбертом, і просто помилуватися.

— Відновлюєшся біля води?

— Так, ти ж знаєш.

— Знаю…

Захар зупинився і довгим поглядом подивився на Марію.

— Ти дуже гарна.

— Дякую!

Він перевів погляд на ріку. Вона неквапно текла між зелених берегів, туди, у невідому далину. Напевно, там так само гарно, як і тут.

— Мені буде тебе не вистачати, — неголосно промовив він.

В зелених очах промайнула тінь. Але вона сильна. В її житті було багато чого. Вона і цього разу впорається. Повинна.

— Мені тебе теж.

— Пробач…

Марія пірнула у синє море і розчинилася у ньому назавжди.

— Ти не винний. У кожного своя доля.

— Це важко, але я мушу.

Вона відчувала його біль. Тримайся… Ти сильний, ти зможеш.

— Я розумію…

Захар перевів погляд на Даринку та Іванну.

— У тебе чудова родина.

— Так, дякую!

— Даринка дуже на тебе схожа.

Марія подивилася на Захара, потім на Даринку, та посміхнулася.

Даринка зірвала стеблину з синіми квіточками цикорію і помчала до Захара. З розбігу дівчинка врізалася у нього і обхопила руками, притислася до нього, потім підняла голівку. Великі, повні щастя, що вихлюпувалося, неначе вода із відерця, що дістали з річки, блакитні оченята втупились у сині.

— Дивися, дядьку Захаре, у них такий же колір, як у твоїх очей!

Даринка весело засміялася і простягла чоловікові стеблину з яскраво-синіми квітами. Захар ніжно подивився у блакитні очі і посміхнувся.

Даринка зірвалася з місця і полетіла назад до бабусі. Вона турботливо вклала стеблинку у кошик і нагнулася за новою рослиною.

Марія та Захар повільно йшли по лугу назустріч сонцю, що підіймалося все вище.

Сонце повільно підіймалося над обрієм, вітаючи гори, ліси та долини. Птахи давно вже прокинулись і весело щебетали про якісь свої пташині справи. На самому краю скелі стояв Захар. Він дивився, як над горою сходило сонце.

— Ти зробив правильний вибір. Це твоє призначення.

Божедар, як завжди, з’явився несподівано, але очікувано.

Захар не повертав голови. Він спостерігав, як край гори поступово ставав рожево-червоним. Нарешті він порушив мовчання.

— Я вагався.

Мольфар дивився, як на протилежному схилі гори вітер колихав верхівки смерек.

— Я знаю.

— Ти завжди все знаєш… А чи ти знаєш, як це було важко? Я кохаю її.

Божедар помовчав. Сонце вже майже піднялося над горою, і тепер яскраві промені вривалися в очі.

— Людям потрібен твій дар. Ти не можеш ним нехтувати. Кохання або дар — це важкий вибір. Але ти мусиш. Ти не належиш собі. Змирись. Ти народився характерником, і цього не зміниш.

Захар мовчки спостерігав, як по стежці повільно підіймався якийсь чоловік із кошиком. Його сині очі потемнішали.

— Інколи я хочу бути звичайною людиною.