Рута Богдан - Тримай мене міцно

Агата, презирливо посміхаючись, швидко махнула рукою, і величезний пиловий вир полетів на Божедара і Захара. Та вона переоцінила свої сили. Через мить Агата вже летіла назад у коло, збита двома яскравими блискавками. Та це її не зупинило. Здаватися вона не збиралася. Але треба спочатку знищити слабших. Вона знову вийшла з кола. Ти диви, а та дівка живуча, хай їй грець. Ну нічого, зараз виправимо ситуацію. Буде дубль два.

Агата стала навпроти Богдани. Їх очі зустрілися.

Ось вона, ця мерзенна чорнявка, що позбавила її життя. А вона ще здавалася їй симпатичною. То точно була помилка. Така гидка посмішка, фу! Несподівано Богдана висмикнула свій промінь з купи і вдарила ним Агату по голові. Чаклунка впала без тями додолу.

— Завжди вважала, що найкращий захист — це напад!

Без променя Богдани силует знову піднявся вище. Дівчина швидко повернулася до інших.

Поки Марія боролася з Лео, Захар, Данило, Богдана і Божедар променями намагалися утримати силует над кріслами. Відкинувши Лео, Марія знову приєдналася до них.

— Сконцентруйтеся! В єдності стихій наша перемога! — голос Божедара луною проляг над верхівкою гори.

Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знову з’єднали свої промені над привидом. Вони повільно, але впевнено опускали його до землі. Силует ревів усе сильніше, прагнучи розірвати це сяюче коло. Але сили стихій поєдналися і не пускали його за свої межі. Земля посеред кола горіла яскравим червоним полум’ям. Промені поступово опускалися до землі, придавлюючи привид. Нарешті він із ревом упав у провалля, з якого виривався вогонь. Божедар витягнув вперед ліву руку і потоком повітря скинув Лео у прірву, Данило те ж саме зробив із Агатою. Крісла знову почали світитися по зовнішньому колу. Світіння швидко посилювалося.

Раптом мольфар різко витягнув уперед ліву руку, і крісло зі львівського музею вилетіло з кола. Всі інші крісла несподівано спалахнули синім вогнем, і раптом усі дванадцять крісел провалилися під землю. Земля одразу стала на місце, неначе і не було ні кола, ні Лео з Агатою, ні місячного затемнення.

Захар, Богдана, Марія, Данило і Божедар знесилено опустили руки. Марія і Богдана втомлено впали на землю. Вони простяглися горілиць і лежали, дивлячись у таке далеке і таке близьке, фантастично-казкове небо, в якому сяяв місяць та яскраво блимали безкінечні світи, які й гадки не мали, що саме у цю хвилину ось ці люди на маленькій планеті Земля нарешті стали вільними.

— Я ледве жива. Маю надію, що той придуркуватий разом із кріслами з пекла більше не вилізе, — Богдана оглянулася на Марію і посміхнулася.

— А він уже вилазив? — таки не втримався Данило.

— А по-твоєму, він із Раю приперся?

— Я не встиг запитати.

Йому так подобалося, коли вона сердиться. Її яскраві світло-карі очі тоді ставали іще яскравішими.

— То, може, підеш спитаєш?

— Аякже, обов’язково! — він тихо посміхався у темряві.

— Та досить вам сперечатися, не набридло? — сказала Марія.

— Він перший почав, — пхикнула Богдана.

— Неначе діти. — посміхнулася Марія.

Захар пильно подивився на Божедара.

— Ти хочеш повернути крісло?

Мольфар роздивлявся орнамент на спинці.

— Так, це цінний експонат. Та й воно одне ніякої загрози не становить.

— Сам це зробиш?

— Богдана допоможе.

— Тягнути крісло? Я що, вантажник? Он у нас для цього чоловіки є.

Дівчина кивнула на Данила.

— Просто покажеш, куди його поставити.

— А, це скільки завгодно.

Божедар підійшов до крісла і взявся за нього.

— Тримайся за крісло, — покликав він Богдану.

Дівчина встала, підійшла до крісла і взялася за нього з іншого боку. Через мить Божедар та Богдана зникли разом із кріслом.

Захар оглядів галявину.

— Ну от і все. Цього разу ми не схибили. Можна трохи розслабитися.

Данило оглянувся на характерника.

— Що ти плануєш робити далі?

— Працювати, що ж іще. А ти?

— Я теж працювати. У мене купа роботи незакінченої залишилася. Тож порину у реєстри. — Широка посмішка освітила його обличчя.

Захар заглянув у зелені очі.

— А ти?

Марія чомусь зніяковіла. З нею таке дуже рідко траплялося. От тільки коли на неї дивилися ці такі темні і одночасно такі світлі, сині, немов ріка, очі. Вона роздивлялася квітки материнки, що виглядали з-під її черевиків. Жінка обережно прибрала ноги з цих тендітних маленьких синіх цяточок на невисокій стеблині.

— А я додому. Даринка і мама чекають на мене.

Сині очі стали іще теплішими.