Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Школу я закінчила зі срібною медаллю і здала документи в художню академію. У приймальній комісії сидів молодий чоловік років тридцяти і уважно вивчав роботи, які приносили абітурієнти. Коли він відкрив мою папку, він по декільку разів перекладав мої роботи, повертався до вже переглянутих, крутив їх, нахиляв голову, потім підняв на мене очі і промовив:

— Ти — Аня?

— Так. — боязко відповіла я.

— Я знайомий з усіма твоїми роботами, я був в комісії того конкурсу в журналі і я відбирав учасників художнього табору в Болгарії, і ще я постійно слідкую за твоєю творчістю. Тому, я одразу впізнав тебе за твоїм почерком. Ти ж знаєш, що в кожного художника є свій індивідуальний почерк?

— Я знаю, але не думала, що хтось може цікавитися моїми картинами. — відповіла я з гордістю. Я тільки тоді усвідомила, що мене назвали «художником».

— Твої роботи дійсно гарні, і це не лестощі, ти дуже добре малюєш. Що правда, тобі ще багато чому треба навчитися: і пропорціям, і тонкощам гам, і тіням, до речі, з тінями у тебе не дуже добре, але ми це підправимо. А в цілому, ти дуже сильна, як художник, а, головне, в тебе є свій стиль, а в картинах твоїх є душа. Документи ми у тебе приймаємо, а щодо співбесіди і вступних іспитів ми повідомимо тобі додатково.

Я летіла додому, як на крилах. Я відчувала себе найщасливішою людиною на світі. Все, чим я займалася все своє свідоме життя, ставало для мене дорослою реальністю. «Одержима» — згадала я слова того горе-професора. Та, коли б не ця одержимість, я б ніколи не дізналася, що таке щастя.

Через тиждень зателефонували з академії і сказали, що мені потрібно з'явитися на співбесіду, яка призначена на завтра. В аудиторії, в яку мені сказали прийти, я зустріла того самого викладача і старенького художника, якого я неодноразово бачила на різних вернісажах і виставках. Я, навіть, пам'ятала його картини, і, хоч він малював не в моєму стилі, мені його роботи подобалися. Ми поговорили про різні епохи живопису, говорили і про класицизм, і про романтизм, і про бароко, позахоплювались Моне і Ренуаром, як яскравими представниками імпресіонізму, а я, осмілівши, висловила своє «фе!» з приводу творчості Пікассо і Далі. Потім ми довго говорили про мої картини, про мої погляди на мистецтво, про майбутнє, та, говорили, практично, про все. Потім вони щось там пошепки говорили один одному, а я сиділа і дивилася у вікно, уявляючи, що найближчі декілька років я проведу саме в цих аудиторіях.

— Аня, — сказав мені старий художник, він же виявився деканом одного з факультетів, — ми тут з Вадимом Вікторовичем порадилися, ще раз переглянули твої роботи і діийшли висновку, що співбесіду ти сьогодні пройшла успішно. Що стосується вступних іспитів, то, ми думаємо, що тобі немає сенсу їх здавати, бо… — він зробив паузу, а у мене все похололо всередині… — Бо ти і так вже зарахована на факультет живопису нашої академії. Тож відпочивай, для цього і є літо, і потихеньку готуйся до роботи, бо, все чим ти займалася до цього — це, звичайно добре, але це було захоплення, а тепер почнеться справжня робота. Але, наскільки мені відомо, ти роботи не боїшся. — і він, посміхнувшись, підморгнув мені. — Чи не так, Вадиме Вікторовичу? До речі, ми тут всім колективом розглядали твої роботи, і Вадим Вікторович виявив бажання з тобою ще попрацювати влітку над деталями, а він у нас фахівець по деталях, повір мені, тим паче, що до іспитів тобі готуватися не треба.

Як тоді, в кабінеті директора кілька років тому, у мене знову потемніло в очах, а по лобі потекли струмки холодного поту. І знову, так само, як і минулого разу, я переконалася в правильності свого обраного шляху. Батьки були безмірно раді моєму успіху, я раділа ще більше, бо з мене звалився тягар підготовки до іспитів, і у мене було практично два місяці останнього доуніверситетського літа. Вадим Вікторович виявився дуже хорошим учителем, він сказав, що мені не вистачає розмаху, що всі роботи, які у мене середнього формату, скажімо А4 або А3, у мене дуже хороші, але там, де доводиться малювати великі розміри у мене є прорахунки. Він запропонував помалювати щось велике, навіть дуже, ну, типу розмалювати паркан. Ми знайшли один паркан, який виходив на море. Ним був обгороджений довгобуд ще з радянських часів. Паркан був бетонний, білий, подекуди з написами про Віктора Цоя і «Кіно», але нам це не заважало.

– І що б ти хотіла намалювати? — запитав Вадим Вікторович.

— Я не знаю… — несміливо відповіла я. — Я дуже люблю малювати пейзажі з морем і горами, але, коли буваю в Феодосії і дивлюся на Айвазовського, то потім мені не хочеться брати в руки пензля. Щось не те в моїх морях.