Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

Якось я відправила кілька фотографій своїх робіт в один молодіжний журнал на конкурс. По дурості я підписалася своїм справжнім прізвищем. Минуло півроку, я вже й забула про той конкурс, але тут мене терміново викликав до себе директор нашої школи. Директора школи ми всі дуже боялися, і коли я зайшла до нього в кабінет, то ноги мої трусились, а з мене струмками тік холодний піт. Мені було моторошно і дуже страшно. І, хоча я знала, що нічого незаконного я не робила, мені все одно було не по собі. У кабінеті сиділа якась сувора дама з величезною зачіскою і пильно дивилася на мене. Коли я увійшла, вона запитала у директора, ніби мене не було поруч:

— Це вона?

— Вона. — спокійно відповів директор і кивнув у мій бік. — Проходь, Аню, сідай. Ось Галина Іванівна з МіськНО хоче з тобою поговорити.

Ноги у мене були ватними і мене не слухалися. Я залишилася стояти, в роті пересохло, і я не могла сказати ані слова.

— Аню, тут нам телефонували з одного молодіжного журналу, виявляється, що ти стала переможницею художнього конкурсу молодих художників в категорії «пейзажі». Ми тебе вітаємо! Ти наша гордість! От би побільше таких талантів. — сказала жінка, звертаючись вже до директора. — Редакція журналу не могла тебе знайти, бо ти не вказала своєї адреси, а тільки місто і прізвище. Тому вони вийшли на нас, а ми вже знайшли тебе за списками учнів школи. Тобі передали грамоту, ми хотіли вручити тобі цю грамоту на лінійці перед всією школою, але директор сказав, що ти занадто скромна і не любиш таких публічних дійств. Але це ще не все. Журнал всіх переможців вирішив нагородити поїздкою в літній табір в Болгарію. Ти бувала колись у Болгарії? Ні? Ну, от і добре, заодно подивишся на світ і всьому світу покажеш свій талант, нехай знають, які люди живуть в нашій країні і в нашому місті, тим паче, що табір цей організовує ЮНЕСКО для талановитих дітей з різних країн. Крім того, в цьому таборі буде ще один дуже відповідальний конкурс. Там вам доведеться малювати прямо в присутності комісії, тобто ви не будете малювати в студіях при закритих дверях. Вам буде дано завдання, і доведеться малювати, або, як кажуть художники, писати картини на публіці, після кожного дня здаючи роботи на ніч. Тож, ти підготуйся гарненько, відпочинь і морально налаштуйся і покажи їм, хто є хто!

Далі я погано пам'ятаю, все було як в тумані. Страх не пройшов, навпаки, він просто тоді трансформувався в стан, якого я не можу зараз передати. В очах стояв туман, голова закрутилася, я сіла за стіл і заплакала. Директор підхопився, дама побігла по воду, вони разом мене втішали і раділи тому, що змогли справити на мене таке враження цією новиною. Але ж я то розуміла, що це була реакція не на поїздку в Болгарію, про яку тоді мріяла мало не кожна радянська людина, це була реакція на визнання мого таланту. Визнання не просто вчителів малювання або художників з набережної, які просили, щоб я для них малювала пейзажі, а вони їх продавали під своїм ім'ям, тому що саме мої картини дивним чином продавались краще за інших на нашій набережній. Навіть із сусідніх селищ приїжджали до мене із замовленнями. Платили мені мало, але на фарби вистачало. Про гроші я тоді не думала, бо всі мої думки були зайняті тільки малюванням. А тут визнання міжнародного журі! Та ще й перемога в конкурсі. В той момент я вперше подумала про те, що зможу стати відомою і знаменитою. До цього моменту я ніколи не замислювалася ні про заробіток живописом, ні, тим паче, про якусь популярність. Мені було все одно, я просто любила і хотіла малювати. Для мене чарами було перетворення чистого аркуша паперу або полотна в блакитне море, в зелені дерева, в букети різнокольорових хризантем, в помаранчевий захід або в завзяту посмішку або ж, навпаки, в сумні очі. Ось що було для мене важливо. Але в один момент я захотіла стати відомою і знаменитою. Ось саме тоді в мені щось змістилося, і я зрозуміла, що стала зовсім іншою людиною, і назад дороги вже не буде. І я одразу зрозуміла, про яку одержимість говорив тоді психотерапевт. Але мені було все одно.

Я малювала з ще більшим натхненням, дико втомлювалася, спала по кілька годин. І, якщо, раніше я не відбраковувала жодної своєї роботи, то зараз я почала багато переробляти, знаходити вади, іноді я навіть в пориві якогось сказу різала полотна і спалювала ескізи і начерки. Було літо, мама працювала в санаторії, тато теж пропадав на роботі, тому нікому до мене не було діла. А я все малювала і малювала. Якість робіт росла, я це бачила і сама, та й люди замовляли все більше. І я почала підписувати свої роботи. Перекупникам і баригам я сказала: «Продавайте кому хочете і за скільки хочете, але ім'я моє на картини не замальовувати і собою не підписувати, інакше просто перестану для вас малювати…» І вони продавали вже МОЇ картини. Потім люди почали питати саме мене, шукали, замовляли у мене безпосередньо. У мене почали водитися пристойні гроші, і я стала впізнаваною в середовищі художників. Напевно, ще й це посилило в мені впевненість, що до мого зоряного часу було зовсім трохи. До табору в Болгарії залишалося зовсім небагато, а я просто валилася з ніг від втоми. Я погано пам'ятаю останні дні перед табором, це було, наче в тумані. Втома, літри кави, дурман в голові від запаху олійних фарб, грунтівок і розчинників. Я себе не шкодувала, настільки я хотіла бути кращою. Якби не мій молодий міцний організм, напевно, я б погано закінчила тоді. Але все якось обійшлося.