Алекс Грей (Нижегородов) - Одержимість

— Ви? Взяли? — здивовано запитала Аня, дивлячись на Алекса, навмисне наголосивши на слові «ви».

— А куди тобі треба? — запитав Алекс у Анни. Вона дивилася прямо на нього якимось сумним поглядом, і йому стало шкода її.

— А мені все одно, мені просто потрібно в ту сторону. — І вона махнула рукою в бік Венеції.

— Візьми її, все ж веселіше буде. — наполягала Петя, хоча Алекс в будь якому випадку не міг не взяти з собою Анну.

— Сідайте, дівчата, а то часу мало. — сказав Алекс.

— А куди ви поспішаєте? — Аня знову зробила наголос на слові «ви», намагаючись підкреслити те, що їй здавалося очевидним.

— Так ось, їй треба встигнути на виступ, тому, їдемо, по дорозі поговоримо.

І, сівши в машину, вони знову злилися з потоком машин, що мчали на південний схід.

Вони недовго їхали мовчки, поки Петя не порушила мовчання.

— А чого ми їдемо, як не рідні? Знайомитися будемо? — сказала вона невимушено. І, не чекаючи відповіді, сказала, звертаючись до Ані. — Я Петя, тільки приколюватися не треба, добре? А це Алекс, я їду до Падуї, а куди їде він, я без поняття. А ти хто і куди прямуєш? Просто я не звикла сидіти, як у тундрі, ні з ким не спілкуючись. Тож, як тебе звати? І, взагалі, чого ти така серйозна?

— Анею мене звуть, а серйозна я тому, що життя таке. — відповіла Аня, дивлячись на Алекса, але він просто мовчки вів машину, роблячи вигляд, що не слухає їх розмови.

— Та годі тобі. Життя, звичайно, складна штука, ось я Алексу розповідала, які пригоди мене по життю чекали, і нічого, впоралася, так що можна сумувати, а можна просто жити так, як ти хочеш, гордо піднявши голову. Тебе що, хлопець кинув? Так це взагалі фігня, мене сотні разів кидали, і нічого, вижила. Мало того, вони мене не просто кидали, а кидали, неабияк покористувавшись мною. Я, звичайно, багато в чому і сама винна, але з часом я зробила просто деякі висновки, і жити стало легше.

– І що це за висновки такі? Не поділишся? — Аня з усмішкою подивилася на свою супутницю, і Алекс вловив в дзеркалі заднього виду цю поблажливу посмішку.

— Та легко. Я вже розповідала Алексу, як через шалену любов я втратила все. Я зрозуміла, що не можна занурюватися в те, що не є пріоритетним.

— Тобто для тебе любов не пріоритетна? Прикольно. А що для тебе тоді пріоритетно? Може, у тебе хобі є якесь або заняття, яке вище всього іншого. Ні, мені просто цікаво.

— Та, хобі — це взагалі маячня, Це для недоумкуватих і недорозвинених. — вигукнула Петя. — Це для тих, хто не вміє поєднувати те, що хоче і те, що потрібно. Якщо хобі — улюблене заняття, а робота не приносить тобі задоволення, але ти, все одно, не дивлячись ні на що, щодня наполегливо встаєш о 7.00 ранку і боїшся запізнитися на службу, тому що начальник твій — сатрап або щось типу того, то чому б не придумати собі таку роботу, яка буде пов'язана з улюбленим заняттям, тобто, зі своїм хобі? Як можна все життя ходити на роботу і паритися, чекати уїк-енду і з острахом думати про понеділок? Хіба це не лицемірство по відношенню до себе? Звідси все і починається, незадоволеність життям, пошуки друзів в Інтернеті, курортні романи і так далі. А потім ти приходиш додому і займаєшся збиранням марок, пивних корків або метеликів. Може це і нормально для когось, але не для мене. Якщо ти маєш на увазі спорт, то це не може бути хобі, для мене, принаймні. Спорт або фізкультура — це частина одного і того ж життя. Музика… Живопис… Мистецтво… Та це теж саме. Як без цього можна жити взагалі? Тому, це теж не хобі. Сидіти в Інтернеті — це на відміну від усього іншого або робота або просто вбивання часу, якщо, звичайно ти не намагаєшся там знайти свою долю… А що стосується вільного часу, то тут для мене взагалі нічого не зрозуміло. Вільний від чого? Від роботи? Від побуту? Від обов'язків? Від сну і відпочинку? І взагалі, з якого моменту час починає вважатися вільним? Може бути, не варто думати про кар'єру банківського працівника, якщо ти вечорами закриваєшся в гаражі і граєш на віолончелі, або всі вихідні і, навіть, відпустку проводиш на дачі, порпаючись в землі в пошуках хоч якогось натяку на врожай. Мені здається, що в таких випадках потрібно йти працювати в музичний колектив або ж зайнятися фермерством, тоді не потрібно буде в п'ятницю думати про те, що ж робити, якщо в суботу піде дощ і поїздка на дачу накриється.

— Слухай, — сказала Аня, — ти поки говорила, я чотири рази хотіла тебе запитати про дещо, але ти навіть не даєш вставити слово. Ти завжди стільки верзеш?

— Так це я ще не багато говорю. — вони засміялися, і Петя хотіла продовжити, але Аня перебила її.