Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

Одного разу, на початку третьої чверті, відразу після новорічних свят, до нас в клас перевелася одна дівчинка. Батько її були військовий і, як тоді було прийнято, всі військові мігрували по країні. Їх дружини змінювали роботи і квартири, а діти міняли школи. Їм доводилося вливатися в нові колективи, знайомитися з новими однокласниками, сусідами, заводити нових друзів. Ну, все, як зазвичай буває у людей, що часто змінюють місце проживання. Звали цю дівчину Інга. Родом вони були з Прибалтики. Товариською вона не була, вчилася добре, друзів у неї теж було небагато, навіть практично зовсім не було друзів. Та й зовні вона була далеко не красунею. Але щось у ній було таке, що я не міг відразу зрозуміти. Дівчата у нас ділилися на дві категорії: ті, з якими ми дружили і ті, яких, як зараз модно говорити, ми «тролили». З Інгою ж дружити особливо не хотілося, але і докучати її і знущатися над нею у нас причин особливо не було. Тому, вона відразу потрапила в категорію «сірих мишок». Коротше, в нашому цинічному класі її просто серйозно ніхто не сприймав. Так ми потихеньку і довчалися цей навчальний рік, тренування, школа, дискотеки, тусовки у дворі, дрібні бійки. Незважаючи на наш ще далеко не зрілий вік, ми собі дозволяли, звичайно, багато. Єдине, на що у нас було табу — так це на цигарки, алкоголь і на крадіжки. Ми ніколи не брали чужого, не крали речей, і не крали грошей. Ми могли обтрусити чужу яблуню і відібрати у сусідського хлопчака велосипед, чисто покататися, але ми ніколи не відбирали речі назовсім. Дільничний нас дуже любив, любив настільки, що ми всі стояли на обліку в дитячій кімнаті міліції.

Одного разу, в однієї нашої однокласниці Ритки був День народження. У класі у нас заведено було так, що всі свята, пікніки, тусовки, дискотеки ми проводили завжди разом. Ніхто ніколи не був відсутній без поважної причини. І ось ми зібралися у Рити, були всі. Майже все. Не було тільки Інги. Ми трохи почекали, потім викинули жереб, хто піде до неї додому і приведе її. Такий був у нас клас. Жереб упав на мене. Жила вона неподалік, на третьому поверсі триповерхового будинку. Вікна її кімнати виходили на алею, на якій росли старі липи. Я не наважився відразу йти до неї і дзвонити в двері, а вирішив перевірити обстановку ззовні. Я без зайвих зусиль виліз на липу на рівень її вікон і побачив Інгу. Вона сиділа в своїй кімнаті, при світлі, вікно було не зашторене. І сиділа вона за фортепіано. Ми вчилися вже кілька місяців, а так і не знали про неї практично нічого, не знали, хто її батьки, чим вона любить займатися, не знали ми і те, що вона займається музикою. Музикою в нашому класі серйозно займалася лише Ритка. На гітарах, що правда, грали практично всі хлопці, але професійних музикантів, окрім Рити, серед нас не було. Вона ходила в музичну школу, чим дуже сильно пишалася. Але, так, як грала Інга, то було незрівнянно з грою Ритки. Я сидів на дереві і мені не хотілося злазити. Я просто слухав. У класичній музиці я не розумів зовсім нічого, але те, що я почув, в подальшому перевернуло моє життя. Це вже пізніше я дізнався, що це були «Пори року» Вівальді.

Повернувся я на свято з досить великим запізненням, сказав, що двері мені відкрила її мама і повідомила, що Інга прихворіла. Потім я сказав, що по дорозі назад мені довелося змиватися від дільничного, бо ж він нам суворо заборонив тинятись вечорами по вулицях. Напевно, більшість з наших мені повірили. Але не повірила лише Рита. Це я зрозумів по її погляду. Ритка вже тоді мала до мене певні почуття, ми жили в одному під'їзді і разом ходили до школи і зі школи. Вона приходила до нас на тренування, а ми всім класом деколи відвідували її концерти. Одним словом, всі були впевнені, що ми з Риткою зустрічаємося. Та, напевно, і вона теж так думала.

Щоб розрядити обстановку я попросив Риту зіграти щось на піаніно. Вона з радістю погодилася і зіграла спочатку «Болеро» Равеля, а потім вона грала «Синій іній…» і щось з репертуару «Абба» Загалом, вечір вдався. Але в ту ніч я не міг заснути. Так ніхто і не зрозумів тоді, що я просто обдурив їх, пошкодувавши Інгу. А я практично регулярно почав видератись на дерево, щоб подивитися і послухати, як грає Інга. Я сам і не помітив, як це заняття стало для мене практично нав'язливою ідеєю. Я ходив сюди як на роботу, але боявся, щоб мене ніхто не помітив. В загальному, цей час збігався з часом закінчення тренувань. Відразу після катка — на дерево і слухати Баха, Ліста, Вівальді, Моцарта… Я сам собі дивувався, але відповіді на питання «Чому я це роблю?» у мене не було. Я не знав тоді, що мене більше притягувало — ця світловолоса дівчинка або її музика.