Алекс Грей (Нижегородов) - Політ завдовжки в життя

— А ви не знаєте, про який привід вона говорила? Ні, ну тоді за Париж. І за Вас!

— За мене? А чого це за мене? — здивувався я. — Ми ж навіть не знайомі.

— Тож, давайте знайомитись, хоча… — Він зробив ковток і прижмурив очі.

— Що, хоча?

— Хоча, ми вже знайомі. Трохи. Ну, точніше, я то з Вами добре знайомий… Ви ж, Антон, так? А, ось, Ви мене, напевно, не пам'ятаєте.

— Тож Ви нагадайте. — відповів я.

— Ну, я минулого року робив з Вами інтерв'ю. Точніше, інтерв'ю у Вас брала наша співробітниця з журналу, а я його писав, і в журналі воно вийшло вже під моїм ім'ям. Ви тоді з концертом в Токіо виступали.

— То, Ви з журналу «Музика світу»? Ви, Нік… Зараз згадаю… Нік Челерман? Вірно?

— Вірно! Згадали. Ми з Вами розмовляли телефоном і вносили правки в текст. А, взагалі-то, я Микола та прізвище моє зовсім не Челерман.

— Микола? Ну, Нік… Микола — це зрозуміло. А чому Челерман?

— Челерман від слова cello. Це англійською — віолончель. Я в дитинстві марив музикою, у мене одразу підкошувалися ноги, коли я чув віолончель. Але з музикою в мене не склалося, а мрія стати віолончелістом залишилась. Ось, я і вирішив ну хоч якось себе з'єднати з «челей», з віолончеллю, тобто.

— А чому у Вас з музикою не склалося? — зацікавився я.

— Та, як Вам сказати. Музика мені подобалась, але я займався плаванням. Я мріяв стати чемпіоном, але мені не давалися найважчих кілька сотих часток секунд. І я тренувався, тренувався, потім, вечорами, замість уроків я вмикав платівки або касети з класичною музикою і слухав. А місця, де було чутно віолончель, я прокручував багато разів. Але спорт був для мене в ті часи усім. Пройшли роки, я досяг деяких результатів, досить непоганих, але якось при розвороті я травмував кисть правої руки, і мені наклали гіпс. Потім виявилося, що кістки на пальцях не так зрослися, мені їх знову ламали, потім вони знову зросталися… Коротше, зі спортом мені довелося зав'язати. У той же час я зрозумів, що втратив я і свій шанс стати музикантом. Хоча, на той час я вже дозрів, щоб піти для початку в музичну студію. Але з моєю рукою про музику довелося забути, і я пішов в журналісти. Проте, так як я знав про музику практично все, то я став музичним журналістом. Пишу про музику і про музикантів. — він допив своє шампанське і знову налив повну склянку.

— Цікава історія…

— Ви щойно так сказали цю фразу… Ну, буцімто, у Вас теж була або є якась історія, пов'язана з музикою і з Вами. Чи я помиляюсь?

— Ну, як Вам сказати. В кожної людини є якась своя історія, а можливо, і не одна… Просто спорт і музика не так часто переплітаються в долі однієї і тієї ж людини…

— Тоді, може, розповісте?

— Та, це довга історія.

— А, нам і летіти ще кілька годин, та й шампанського у мене не одна пляшка. — він посміхнувся і декілька разів ніжно постукав по своєму кейсу.

— Ну, я навіть не знаю, чи варто Вам розповідати. Це просто звичайне життя звичайного чотирнадцятирічного хлопця.

— О-го! — вигукнув він. — Он, аж звідки тягнуться коріння Вашої історії… Але мені, насправді, дуже цікаво послухати. Якщо Ви захочете, щоб я написав потім цю історію, я напишу, якщо скажете «НІ», то я не буду нічого ніде опубліковувати.

— Ні, писати не треба і опубліковувати також не треба. Просто, це, як я вже говорив, звичайна історія звичайного пацана часів кінця епохи Радянського Союзу.

— Тож, я наливаю і слухаю, а Ви розповідайте. — він розлив залишки шампанського по келихах, повернувся до мене і почав слухати.

Мені тоді було років чотирнадцять. Я був звичайним пацаном, як і всі, ганяв у дворі футбол, лазив по деревах, в сусідських приватних будинках ми крали сливи, яблука і груші. Хоча, ні, я був не зовсім звичайним. Я був найзапеклішим бешкетником. Це правда. Розбиті в школі вікна, хокейні матчі в шкільних коридорах, пожежі в підвалах і потопи в під'їздах. Мене б давно вигнали зі школи, якщо б не одне «АЛЕ». Вчився я дуже непогано. Вчитися я, правда, не хотів, уроки прогулював, а ті, що ні прогулював, ті зривав. Вчителі і директор школи плакали, коли я з'являвся в класі, але зробити нічого не могли, бо, коли приходив час контрольних та іспитів, то я все здавав практично «на відмінно». А, крім цього, я дуже добре грав у хокей. У нас у дворі в хокей грав майже кожний, а в ті часи, як Ви пам’ятаєте, в нашій країні в хокей грали практично всі, це була ера хокею, хокейна, так би мовити, була лихоманка. Ну, от і в нас у дворі постійно заливали каток, і всі наші хлопці з району влаштовували турніри. Якось з'явився мужик, такий статний, в пальто, явно не з місцевих. Він кілька вечорів приходив і дивився, як ми граємо. Він сильно виділявся з натовпу, бо на тлі наших роботяг виглядав аж занадто рафіновано. Якось в один з вечорів, після того, як ми закінчили грати, він підійшов до нас і запропонував займатися у нього в секції. Як виявилося, він був директором спортивної школи з хокею. Ну, хто б відмовився від такого? Ось, і на наступний день ми вже отримували форму в районному палаці спорту. Це була мрія кожного пацана з нашої дворової команди. І ця мрія почала збуватися. Ми не вірили, що ми ось так от просто станемо відомими хокеїстами. Нам заздрило все місто, в школі нас поважали і навіть старшокласники віталися з нами за руку. І це настільки нас розслабило, що вчитися ми перестали взагалі. Оцінки стали ще гіршими, а поведінка взагалі впала до нуля. Тренер нас лякав, що вижене усіх, але ми розуміли, що ми найкращі і тому не боялися нічого. Після тренувань ми часто влаштовували бійки і розбірки, так як нас боялися всі, а ми не могли цим не скористатися. Коротше, ми були самими справжнісінькими розбишаками. І ось так я ріс, серед крутих спортсменів, добірних бешкетників в звичайному СРСР-івськом дворі і середньостатистичної школі.