Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Ти як? – узяв дівчину за плечі.

Не підводячи очей, Рута мотнула головою. Крізь хворобливе гудіння в голові поволі пробивалося безжальне усвідомлення того, який жалюгідний вигляд вона має.

– П-пробач.

Схоже, вона щойно одним махом обнулила їхні стосунки. І чорт забирай, усе ж так гарно починалося! Втім, коли Лара заговорив, у голосі не було ні ворожості, ні огиди:

– Не зважай на цих недоумків.

Він став так, аби затулити Руту від компанії.

– Вези її додому, – порадила котрась із дівчат.

Рута запекло замотала головою – тільки не додому! – і її знову занудило. Дівчина випручалася, підскочила до краю ґанку та, перехилившись через поручні, виблювала вдруге.

«Здохнути, – почервонілі очі сльозилися й лізли з орбіт, – гірше вже бути не може!» Щойно вона про це подумала, шлунок виштовхнув крізь стравохід нову – вже третю – порцію гарячої кашки.

– На біс! На біс! – заплескав у долоні Губастий.

– Заткнись! – гарикнув Лара. Зупинившись за крок від дівчини, він повернувся до тих, хто товпився в тамбурі: – Валіть звідси.

– Ну чувак… – ображено забурчав Божинда.

Лара підвищив голос:

– Я сказав, пішли на хер! – І тицьнув пальцем у Божка: – Знайду відео в мережі – ти труп.

Божинда вишкірився.

– Це для історії, бро. – Він кивком показав на Руту. – Колись вона ще подякує.

– Їй немає вісімнадцяти, її батько вб’є мене, якщо побачить це відео, і тому я, на хер, не жартую: Божиндо, видали його. Ти мене почув?

Божко невдоволено випнув щелепу. Він був на голову вищий, кілограмів на десять важчий, та ще й займався боксом із шостого класу, проте телефон сховав.

– Почув.

– Добре. – Лара схилився над Рутою, поклав долоню їй на спину. – Ходімо. Пішли звідси.

Притримуючи за руку, він допоміг дівчині спуститися з ґанку. Удвох вони попрямували до роздовбаного універсала «Mercedes Benz 230TE», припаркованого на під’їзній доріжці. Батько Лаврика вже майже десять років працював будівельником у Португалії, і минулого літа, на канікулах, Лара побував у нього й допомагав на будівництві. Нелегально, звісно. За три неповні місяці хлопець заробив достатньо, щоб дорогою додому купити в Польщі старезний «мерседес». За документами машина була 1990 року випуску, хоча після повернення до України Лара вичитав у Інтернеті, що модель 230TE не випускають ще з 1986-го, тож, імовірно, вік його універсала давно перевалив за три десятиліття. Номінально авто мало білий колір, проте за стільки років фарба вицвіла й у світлі ліхтарів машина здавалася брудно-жовтою.

Рута допленталася до універсала та присіла напочіпки перед заднім бампером. Стояти більше не могла. Якийсь час із карикатурною зосередженістю вона роздивлялася плями іржі по периметру кришки багажника, тоді сперлася ліктем на перекошений бампер і втупилася в номерний знак:

Зрештою пробелькотала:

– Мені н-не м-можна додому…

– Усе гаразд.

Уперши руки в боки, Лара зважував, що з нею робити.

– Я серйозно! – Рута скинула голову. – Мій батько… він козел… і він мене вб’є.

– Ми не поїдемо до тебе додому.

– Він і тебе з-з… з-заб’є до смерті.

Тієї миті вона вже дуже приблизно усвідомлювала, що верзе: насправді Рута ніколи не бачила, щоб її батько кого-небудь бив, не бачила навіть, щоб він замахувався когось ударити.

– Поїдемо до мене, – мовив хлопець.

Його батьки розлучилися три роки тому. Мати перебралася до Тернополя, а хлопець, вступивши на механічний факультет НУВГП [2] Національний університет водного господарства та природокористування. , залишився мешкати в батьковому будинку в Колоденці [3] Селище в Рівненському районі Рівненської області. Населення – 3200 осіб. На сьогодні фактично стало передмістям Рівного. . Частина кімнат там досі стояла без ремонту, проте жити можна було.

– Що? – насупилася дівчина.

Лара очікував, що Рута шпетитиме його за намір сісти п’яним за кермо, натомість дівчина розчепіреними пальцями намалювала у повітрі незрозумілий знак і, посопуючи, підвелася.

– Кажу, поїхали до мене. Відіспишся. Ну?

Рута насупилася ще дужче – хлопець міг порахувати зморшки на її лобі, – але не схоже було, щоб щось обмірковувала, бо так нічого й не видала. Лара потрактував це як згоду.

– Хочеш іще… ну… – Він підніс два пальці до рота, зобразивши блювання.

Дівчина мотнула головою.