Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Можна я приїду до тебе?

Інді стрепенулась і втупилася в екран.

– Куди?

– До Тернополя. Відсиджуся. Перечекаю в гуртожитку.

– Ні, Руто, – гірко всміхнулася сестра. – Це погана ідея.

– То що мені робити?

Інді затамувала подих, а тоді відкарбувала:

– Одягайся. І їдь додому.

Це було єдине, що вона могла сказати, проте точно не те, що воліла почути її молодша сестра. Рута розпачливо замотала головою:

– У мене з рота тхне. Я наче здохлих пацюків наїлася. Вони занюхають, що я бухала!

– Руто, ти не ночувала вдома! Яка, блін, різниця, що вони там занюхають?! Чисть зуби й при додому. Бігом!

Ну справді? А що вона хотіла? Тікати з хлопцем до Києва? Вона ще навіть школу не закінчила.

– Бляха… – Рута відкинулася на подушку, а тоді згадала, що сьогодні неділя. – А вони зараз не в церкві?

– Навряд. Хоча… – дівчата обмінялися поглядами та водночас знизали плечима, – все може бути. Вони напевно не сплять. Я зараз зателефоную мамі, поясню, що з тобою все окей, і попереджу, що ти вже їдеш. Вона, мабуть, його підготує. Потім розповім щось про навчання, додам, що за два чи три тижні повертатимуся додому. Коротше, заговорю їм зуби, зроблю все, щоб… ну, ти розумієш.

Обидві усвідомлювали: це однаково, що затуляти картонкою жерло гармати, проте кращих ідей не було. Насамкінець Інді підбадьорливо всміхнулася:

– Не переймайся так. Вони перебісяться, і все владнається. I’ve got your back, sister! [5] Я тебе прикрию, сестро! ( англ. )

– Ага, – Рута вдруге скорчила «не вражену» гримасу, – тобі легко говорити.

– Набереш, щойно зможеш.

– Обов’язково.

І дівчина натиснула відбій.

Тільки-но обличчя сестри зникло з екрана, на Руту темним задушливим пластом лягло відчуття самотності. Дівчина скулилася та підсмикнула ковдру до підборіддя. Кортіло весь день провалятися в ліжку. Вона гнала геть думку про те, що їй хоч-не-хоч доведеться взаємодіяти зі світом поза межами цієї кімнати, одначе та вперто насувалася знову, пригнічуючи щораз дужче. Якби хоч Інді була в Рівному… Рута страшенно сумувала за сестрою, проте того ранку чи не вперше за три роки відчуття покинутості та безпорадності стали майже нестерпними.

Спливло хвилин п’ять, доки Рута пересилила млість і, відкинувши ковдру, сіла в ліжку. Втупилась у відображення в дзеркалі. У слабкому світлі, що прослизало крізь жалюзі, сліди від подушки робили шкіру на її щоках схожою на розмоклий картон. Дівчина провела пальцями по мішках під очима, без особливого успіху спробувала розрівняти волосся, потім торкнулася рубця над правим оком. Шрам з’явився в червні 2009-го, Руті тоді було сім. Індії щойно виповнилось одинадцять, і вона саме навчила сестру їздити на велосипеді. Щоправда, забувши показати, як гальмувати. Рута пригадала, як уперше відчула, що вміє тримати рівновагу, і на радощах, ігноруючи застереження сестри, помчала вулицею Островського. Тиха й малолюдна вуличка Островського огинала півколом ПДМ і на півночі впиралась у вулицю Князя Володимира з набагато жвавішим рухом. Семирічна Рута налягала на педалі. За музичною школою починався схил, який у міру наближення до Князя Володимира крутішав. Рута побачила попереду Т-подібне перехрестя, яким сюди-туди прошмигували машини, і з жахом відчула, що сила тяжіння немовби змістилася – її тягло до перехрестя, наче магнітом. Вона зняла ноги з педалей, але велосипед продовжував набирати швидкість. Рута була недурною дівчинкою, тож навіть у сім років розуміла, що мусить будь-що спинитися, інакше їй кінець, одначе не знала як. З переляку вона знову закрутила педалі, прискорюючись іще дужче. Індія бігла за нею й волала: «Не їдь туди!» Рута кричала: «Я й не хочу їхати!» Зрештою за лічені метри від перехрестя Рута різко забрала праворуч і на повній швидкості врізалася в паркан останнього будинку на Островського. Якби паркан був бетонним, на тому її історія й закінчилася б. На щастя, загорожа була з дротяної сітки й замортизувала, тож Рута відбулася порізами на передпліччях і лобі. Коли Індія привела сестру додому, та мала вигляд акторки з фільму жахів: обличчя, груди, руки, стегна – все заляпала кров.

Рута ще раз погладила рубець. Аміна довго розпитувала доньок про те, що сталося. Індія сказала, що сестричка «просто перечепилася й упала», Рута навідріз відмовилася що-небудь говорити. Звісно, ні Григір, ні Аміна їм не повірили. Рута прибрала руку від лиця та скупо – так, що усмішка торкнулася самих очей, – усміхнулася. Вона так і не розповіла. Батьки до цього часу не знають, що відбулося того дня.