Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

Рута не стрималася:

– Що такого в цьому прискорювачі?

– Якщо чесно, мало про нього знаю, але мій батько в захваті. Каже, це найсучасніше, що є сьогодні на ринку.

Вона напружилася, згадуючи.

– У щоденнику було про три-де-картиру… картогра…

– 3D-картування, – хлопець покивав. – Батько мені розповідав. Апарат обладнано МРТ-сканером, який «просвічує» пацієнта, після чого програма створює тривимірну модель потрібних органів і автоматично обирає найбезпечніший спосіб опромінення. Я так вважаю, це дає змогу мінімізувати пошкодження сусідніх із пухлиною тканин, збільшити разову дозу і, як наслідок, зменшити кількість сеансів радіотерапії.

Дівчина, гарячкуючи, взялася вистукувати ногою по підлозі.

– Чому Анна подумала про нього? Чому цей апарат видався їй таким важливим, що вона написала про нього в щоденнику?

Тимофій якийсь час мовчки дивився на неї, немовби запитуючи: досі не здогадуєшся?

– Я вже зазначав: видаляти блакитну пляму хірургічним шляхом – ще той геморой. У принципі, це можливо, проте для цього потрібен ну дуже кваліфікований нейрохірург. Твоя вчителька поглянула на локус корулеус як на щось чужорідне, типу як на пухлину, а пухлини прибирають не лише хірургічним шляхом, а й за допомогою радіотерапії. – Русецький помовчав. – Вона сподівалася в буквальному сенсі припалити ядро локус корулеус у своїй голові.

У Рути спітніли долоні. Вона заговорила глухим, надривним голосом:

– Я зараз не хочу нічого чути про доцільність чи про те, що тобі не вистачає доказів. – Від хвилювання нею затрясло. – Я хочу знати лише, чи це можливо? Апарат зробить таке?

Тимофій зморщив носа.

– Думаю, так.

– І?..

– І? – він вигнув брову.

– Що далі? Їдемо переконувати твого батька?

Хлопець підвівся та похитав головою.

– Ти не знаєш мого батька. Він нізащо на таке не погодиться.

– Ми мусимо спробувати! – Рута також скочила на ноги. – Скажемо йому, що мені вже ніщо не допоможе. Що це моя остання надія. Що «випалення» тієї плями – це, типу, експериментальна процедура та єдине, що може мене врятувати!

Рута жахнулася, збагнувши, що ніщо з перерахованого не є перебільшенням. Анестезіолог тим часом продовжував хитати головою.

– Ні. Він зі старої братії, він не стане тебе слухати.

Дівчина розлютилася:

– Але я помру! – За мілкуватою люттю просвічувало безутішне благання. Руті було соромно через це та ще більше соромно через те, що соромно. – Бляха, та я навіть кліпнути боюся! Невже ти не усвідомлюєш? Варто мені вирубитися, і я труп! Я можу сконати просто під час цієї розмови!

– Я знаю, – спокійно промовив Тимофій. – Я зроблю все сам.

Рута застигла із роззявленим ротом. Подумала, проте так і не наважилася запитати: а ти впораєшся?

– Ходімо, – покликав хлопець.

– Куди?

– Треба заїхати до батька по інструкцію до «Веріана». – Він ніби прочитав її думки. – Це просто апарат. Сумніваюся, що мій батько зможе краще за мене в ньому розібратися.

Розмова тривала понад три години, і коли Тимофій із Рутою залишили квартиру, сонце вже перевалило зеніт. Вони дворами пройшли до продуктового магазину «Джокер», навпроти якого хлопець ставив свою «Панду», сіли в душну машину та рушили на захід.

За кермом Тимофій Русецький заспокоївся й дав лад думкам. Поки їхали Соборною, він заново, без поспіху, прокручував у голові все почуте від Рути. Переосмислював. Шукав альтернативні пояснення або неув’язки в її історії. Ні того, ні того не знаходив, але що більше міркував про Рутину розповідь, то неймовірнішою вона йому здавалася. Доводилося буквально ламати мозок, аби переконати себе, що робить усе правильно.

За нічним клубом «Лагуна» Тимофій повернув на південь і, спустившись кількасот метрів вулицею Дворецькою, зупинив «Панду» за півдесятка метрів від в’їзду на подвір’я ошатної багатоквартирної п’ятиповерхівки.

Небо знову захмарилося. Заглушивши двигун, хлопець поклав лікоть на кермо та глянув на Руту. Кілька секунд німував, очі невпевнено бігали.

Вловивши помітну зміну на його обличчі, Рута мовила:

– Ти передумав?

Погляд зупинився на дівчині. Тимофій раптом пригадав, як вона зсунулася диваном і як за півхвилини, виявивши відсутність дихання, він заходився реанімувати її, подумав про порізи на її передпліччі та про зухвало кинуте «Ромейки». Вона не могла знати назву села. Просто не могла. (Як і про двірники, зрештою. Чи про фотографії на його смартфоні.) Тимофієва мама померла від раку 2008-го, батько невдовзі одружився вдруге, тож про село, в якому народився дід по материній лінії, було відомо… Русецький замислився. Та, власне, крім його батька, нікому.