Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Бляха! Не здумай! Не смій! Живи! Живи!

Рута в буквальному сенсі чула, як тріщать її ребра. Здавалося, ще трохи, і Тимофій утовче груднину в хребет. Хрипко вдихнувши, вона спробувала відштовхнути хлопця, проте сил вистачило лише на те, щоб легенько пацнути його занімілими руками та ледь чутно шепнути:

– Досить.

Вона лежала на підлозі великої кімнати біля консольного столика. Тимофій відсахнувся та опустився на п’яти.

– Блядь, – лайнувся він. Вирячені очі почорніли від жаху.

Дівчина закректала, прочищаючи горло. Груди страшенно боліли.

– Ти зламав мені ребра…

– У тебе зупинилося серце! – вискнув він пронизливим фальцетом.

– Що? – задерши голову, хрипнула Рута.

Кровообіг помалу відновлювався, м’язи затоплювало неприємне поколювання (наче зашпори відходили), та водночас до рук і ніг поверталася нервова дрож.

– Бляха, я так висадився! – продовжував горлати хлопець, нібито боявся, що зацькована школярка, яка витяглася на підлозі посеред кімнати, має проблеми зі слухом і може не почути його. – Ти ледь не померла! Мені ще, нахер, тільки кадавера [28] Кадавер (лат. cadaver ) – труп, який використовують з науковою метою. Серед медиків – напівзневажливе позначення всіх мерців. вдома не вистачало!

Спершись на руки, Рута прокашлялась і, переконавшись, що голосу вистачить сили, закричала у відповідь:

– Звісно, блядь, я ледь не померла, бо ти мене не розбудив! – слова немовби стали матеріальними та з вогким шерехом продиралися крізь подразнений стравохід, але вона була надто розлючена та налякана, щоб зважати на це. – Я ж казала: через хвилину! Ідіоте довбаний, хіба так важко було просто зробити те, що я прошу?!

Тимофій секунд п’ять мовчки витріщався на неї, потім підвівся та показав рукою на вихід із квартири.

– Забирайся звідси! Вимітайся з моєї квартири!

Дівчина лише зараз помітила, як часто надимаються та опускаються його груди. Тимофій тремтів від страху. Хлопець, як і вона, був наляканий.

– Чому ти не розбудив мене? – трохи стишивши голос, запитала Рута.

Він труснув головою, пасма неслухняної чуприни розсипалися лобом.

– Я намагався, але потім… – Хлопець підніс угору руки та потер пальцями скроні. Йому навіть згадувати було лячно. – Як ти це зробила? Це якась… якась… – він не міг дібрати слів, – буддійська техніка? Чи перед тим, як прийти, ти наковталась якихось таблеток? Але, блін, навіщо? Нахріна таке робити?

– Я нічого не робила.

Тимофій роздратовано змахнув волосся з-перед очей.

– Ти заснула та зупинила своє серце!

– Не вигадуй, я нічого не зупиняла. Ти не розбудив мене, й істоти вві сні дісталися до мене. Вони майже задушили мене.

Намагаючись позбутися неприємних думок, він замотав головою, ніби мокрий пес.

– Хрінь собача! Досить з мене! Я не вірю тобі.

Наступної миті його погляд ковзнув по Рутиних передпліччях – спершу по правому, потім по лівому. Дівчина впиралася долонями в підлогу, тож хлопець бачив лише внутрішню поверхню передпліч. Тицьнувши пальцем у її руку, він із відвертою зловтіхою в голосі процідив:

– Не знаю, як тобі вдалося провернути фокус із зупинкою серця, але на руках нічого не з’явилося.

Рута кілька секунд пильно дивилася на Русецького, нібито хотіла проколупати поглядом дірку в його черепі, а тоді незворушно, із майже зухвалим спокоєм у голосі промовила:

– Ромейки.

Хлопець сіпнувся та зблід, очі метнулися до столу, на якому під пеналом-вертушкою лежав складений удвоє аркуш А4. Не зводячи погляду з Тимофія, Рута відірвала ліву руку від підлоги й повернула її, відкриваючи зовнішній бік передпліччя. Бліду шкіру приблизно посередині між ліктем і зап’ястям мережили неглибокі порізи, що складались у п’ять незграбних літер:

Кров загусла, проте ще не засохла, і «літери» начебто підтікали.

– Ти написав «Ромейки», – сказала дівчина. – Я не встигла видряпати слово до кінця. Істоти наскочили надто швидко. Щоразу вони підступають дедалі швидше, навіть якщо засинаю в іншому… – Збагнувши, що хлопець її не слухає, Рута прикусила язика.

Тимофій лише раз зиркнув на закривавлене передпліччя, після чого відсмикнув погляд і тепер дивився просто на дівчину та водночас немовби повз неї. Немовби читав у повітрі над її головою тільки для нього видимі написи. Рута супилася. У її голові крутилася болісна думка, що вона помилилася й на її руці зовсім не те, що Русецький сподівався побачити, відповідно, зараз він обмірковує, як випхати її за двері, проте дівчина відігнала її.