Светлана Талан - Букет улюблених квітів

«Швидше б повернувся Славко», — подумав Маріуш і ще раз перехилив келих улюбленого напою.

Славиному поверненню Маріуш зрадів несказанно.

— Усе гаразд, босе! — доповів чоловік. — Літак відлетів разом із твоєю Світланою на борту.

— Вип’єш зі мною?

— Дякую, я ж за кермом.

Маріуш підійшов до великого панорамного вікна, задивився на незнайому пташку з зеленкуватими крильцями, яка присіла на гілку куща, сторожко огледілася і лише тоді, коли впевнилася у безпеці, стрибнула до потічка.

«Геть як я», — подумав Маріуш, — постійно оглядаюся, щоби переконатися у безпеці. — Знаєш, друже, що я зараз вирішив? — звернувся він до Слави.

— Скажеш, то знатиму, — відповів той, умощуючись у глибоке та зручне шкіряне крісло.

— Час нам відпочити. Скільки років ми з тобою гарували без відпусток і вихідних?

— Не зовсім так. Ми кілька разів брали з тобою по черзі днів по шість-сім відпустки, — уточнив чоловік.

— Та хіба ж то відпустки? То був невеликий перепочинок, аби мізки не закипіли, — усміхнувся Маріуш. — Тепер, коли відкрили третій автосалон, коли бізнес налагоджено, він дає непоганий прибуток, ми маємо законне право на відпочинок. Чи не так?

— Ми не можемо взяти відпустку водночас.

— Чому ні? Персонал пройшов перевірку часом, тож нехай вчиться працювати без нашого нагляду. Нехай відпрацьовують свою гарну зарплатню, а ми з тобою трохи передихнемо.

— Ти хочеш залишити свій бізнес без комерційного директора? — з усмішкою поцікавився Слава. — То, може, я взагалі зайвий?

— Друже! Не перекручуй! Ти знаєш, як я до тебе ставлюся і як ціную. Щойно згадав ту нашу першу зустріч. Ти пам’ятаєш, як усе було?

— Та нібито ще сповна розуму, — сказав чоловік. — Випадкова зустріч у ресторані. Зустріч, яка змінила моє життя.

— Життя колишнього відомого картяра, потім — поганяла автівок з Європи та бізнесмена-початківця, — узявся перераховувати Маріуш. — Ти був справжнім знавцем автомобілів, який із першого звуку двигуна безпомилково визначав його роботу. Талант!

— Талант зробив свою справу на фундаменті твоїх коштів. Тобі, Маріуше, гріх прибіднятися: твої знання з автодорожнього інституту не раз нам ставали у пригоді.

— Так і будемо один одного розхвалювати? — Маріуш повернувся до друга обличчям. — То як тобі моя пропозиція?

— Непогана! — усміхнувся чоловік.

— Маєш якісь плани на час відпустки?

— Усе так неочікувано... Хочу здійснити свою давню мрію.

— Оженитися?

— Тю на тебе! Знайти одну людину, хоча це буде й нелегко.

— Звернися до наших знайомих ментів, — порадив Маріуш. — Нехай побігають, бо вже звикли до дармових грошей.

— Ні, Маріуше, у мене делікатна, особлива справа. Мушу сам усе з’ясувати, поспілкуватися з людиною, яку повинен був знайти давно, але все відкладав на потім, доки цей поганий чоловік «потім» виріс у роки.

— Ось бачиш, як усе вчасно! У мене накопичилися справи, у тебе — також.

— Куди поїдеш, Маріуше?

— На зустріч з минулим. Треба дещо з’ясувати, бо не дає воно мені спокою.

— Минуле, воно таке, — погодився чоловік. — Влізе в душу й гризе. І не відкараскатися від нього, доки не повернешся, щоби розставити всі крапки над «і».

— Час настав, — задумливо промовив Маріуш. — Вирішуємо свої справи й зустрічаємось на роботі за місяць. Мені не телефонуй, — попрохав. — Хіба що в якомусь екстреному випадку.

— Сподіваюся, форс-мажорів не буде, — сказав Слава й потиснув другові руку на прощання.

За мить чорний «джип» Славка із зображенням змії на капоті зник із подвір’я Маріуша Крульки.

Тамара прокинулася, коли за вікном сіріло. Повернулася на інший бік, вляглася зручніше, але сон чомусь не йшов. Отак завжди! Як треба вдосвітку вставати на роботу, то спиться міцно, а під час відпустки, за нагоди відіспатися, сон злітає з повік іще зрання. Жінка поніжилась у ліжку ще трохи й вирішила не марнувати часу: знала, що заснути не зможе. Завтра день її народження. День, який для неї ще з дитинства перестав бути святом. Двадцять дев’ять років тому загинула мама. Тамарі було шість, і то був останній святковий день її народження — усі наступні п’яті червня затьмарювали сум і спогади про той і найщасливіший, і найнещасніший день її життя.

Тамара підвелася з ліжка, накинула халатика, зазирнула до кімнати хлопчиків. Їх ліжка стояли вздовж стіни вузької спальні: ліворуч спав чотирнадцятирічний Федько, а праворуч — десятирічний Олежик. Тамара тихенько пройшла між ними, причинила вікно. Стояла середина літа, але ночі були доволі прохолодними, а під ранок узагалі такі, що доводилося зачиняти вікна. Такі ночі рятували від спеки, яка пражила вдень. Тамара подалася на кухню, випила каву і, збадьорившись, вийшла надвір. До неї відразу підбіг кудлатий пес і радісно закрутив хвостом.