Светлана Талан - Букет улюблених квітів

— Добре!— погодилася дівчинка.

Вони перетнули безлюдну дорогу. Вже стемніло. І хоча горіли вишикувані в один ряд понад дорогою ліхтарі, кущі на узбіччі лякали дівчинку своєю темінню.

— Мені страшно йти туди, — зізналася Тома.

— Чому? Ти вже велика дівчинка, а я — поруч, — заспокоювала малу жінка. — До того ж у твоїх руках нова подружка, і ти не сама.

— Лячно. А якщо хтось побачить, як я пісяю?

— А ти лічилочку промовляй і нічого не бійся! Ти станеш невидимою! Пам’ятаєш її?

Як Томі не знати лічилочку, яку вони склали з мамою разом! У маленькій тісній кімнаті про усамітнення годі було й мріяти, і вони вигадали лічилку, яка означала, що не слід заважати тому, хто її прочитав. Тож дівчинка набралася сміливості й пішла до кущів, уголос проказуючи слова лічилки:

Тома пірнула за кущі, прилаштувала на гілки ляльку й раптом почула звук автівки. Визирнувши зі своєї схованки, дівчинка побачила, як із легковика вийшов незнайомий чоловік і попрямував до її мами. Він щось сказав їй, на що мама голосно промовила:

Дівчинка злякалася. Ці слова з лічилки означали, що вона повинна сховатися, стати невидимою: так вони з мамою домовлялися.

«То поганий чоловік», — вирішила Тома й, наполохана, знову вистромила носа зі схованки.

Невимкнений двигун автівки заважав дівчинці чути розмову того чоловіка з мамою, та було видно, що він нервується. Незнайомець розмахував руками, намагався вхопити маму за руки, але вона тоді відступала від нього подалі. Схоже, чоловік силкувався щось довести. Вони сперечалися, і розмова була емоційною. Томі здалося, що вона точиться надто довго. Дівчинка перехотіла пісяти й думала лише про те, аби той чоловік відчепився від її мами і вони змогли повернутися додому. Утім скидалося, що причепа немає наміру дати жінці спокій.

«Що ж мені робити? — міркувала перелякана дівчинка. — Виходити не можна, то скільки ще чекати? І що йому треба від мами?»

Тома роздивилася, що незнайомець намагається щось мамі дати, а та не хоче брати. Зрештою вона взяла простягнене чоловіком і щось схвильовано йому проговорила. Після цього чоловік швидко пішов до своєї машини та майже рвонув з місця.

— Нарешті! — полегшено видихнула дівчинка й уже намірилася бігти до мами, аби сказати, що перехотіла до туалету, коли легковик, вискнувши колесами, рвучко здав назад.

Це трапилося саме тоді, коли мама зробила кілька кроків уперед, до кущів бузку. Тома мимоволі настрашено зойкнула — машина незнайомця щосили штовхнула її маму, й вона впала на асфальт. Чоловік вискочив з автівки, присів біля неї. Нахилившись, він торсав її за плечі, а потім, підвівшись, схопився за голову та нервово заметався туди-сюди. Тома вгледіла, як з-під маминої голови повільно розпливається червона пляма крові.

— Матусю! — заскиглила вона, й сльози покотилися з очей.

Чоловік нарешті сів до легковика, і за мить той зник із поля зору. Тома підбігла до мами, присіла біля неї й покликала:

— Мамо, ти мене чуєш?

Жінка лежала з розплющеними очима, але не ворушилася.

— Мамо, чому ти мовчиш? Тобі боляче? — з острахом запитала дівчинка, неспроможна відірвати погляду від кривавої плями на дорозі. — Матусю, не мовчи! Не лякай мене! — Тома розплакалася, але мама мовчала.

Дівчинка підібрала розсипані на дорозі білі лілії й хотіла віддати мамі, коли побачила біля її долоні обручку. Вона підняла її, вкинула до кишені, поміж цукерок, а у материну долоню вклала квіти. Потім Тома сіла поруч матері й невтішно розридалася. Дівчинка почувалася такою самотньою та беззахисною на цій широкій безлюдній дорозі!їй було страшно й моторошно, вона була сама й безпорадна такого чудового й тихого липневого вечора...