Галина Бабич - Тюті

— От бісеня! Увесь у батька свого, нім-чуру, — це Галя подрузі. — Пам'ятаєш, Зінько, як ми під ту маленьку музичку польку витанцьовували? А старший підійшов і каже: "Ето нє так. Ето фокстрот".

— Та не кричи, прицюцькувата, люди почують. Подумають, що в окупації ми тільки фокстроти танцювали.

— А що? Хіба не було? Ковдрами позакриваємо вікна, на стіл лампу і у два голоси: "На позицію дєвушка..."

— Про таке можеш кричати, хоч і до Києва. Ти, Галько, про окупацію не дуже одкровенничай. У тебе байстрюк, у мене любов. А люди які у нас? Не поймуть.

— Правда. Це я по дурості. Така одкро-венна...

А Мусій сторожує. Рибу з Дніпра носить своїм. Потім уже в будці рідше став ночувати, ні-ні та й додому шмаляє. Галя якось сказала йому: "Ну, вбий мене, якщо хочеш!" Не вбиває. Більше того, на перше вересня повів Петера за руку до першого класу. Здуріти можна! Звикайте, односельці: душогубства у Хряп не буде! "Нім-чура" став Мусієвим сином. Закінчив семирічку і вивчився у Києві на кухаря.

— О, тепер з Гальчиної хати не тільки борщовим духом віятиме., — глузували односельці...

Коли почалося "велике переселення народів" на догоду ГЕС та майбутньому морю, і Касатовичі "пішли на знос", родина Мусія й Галі Хряп перебралася до районного центру. Петер допомагав будівництву київськими заробітками. А згодом і сам переїхав до матері. Галька жила сама, Мусієчко помер, царство йому небесне, космічної доброти був чоловік. Старші діти порозліталися, хто куди. Тільки меншенький, Петер, залишився біля неї.

Працював хлопець у шкільній їдальні. Ходив дуже охайно, у вишиваній сорочці. Сам купив у художньому салоні в Києві. Ледача Галька нічого не вміла, навіть вишивати. Шкільне меню писав українською мовою. А вечорами над Десною грав на німецькій губній гармоньці. Та ще й як!

Роки великих змін привели на Україну багато чужоземних людей. До містечка, де замешкав Петер, прибула іноземна делегація з перекладачем. Містечко невелике, і через годину всі знали, чого завітали до них ті люди. Фабрику хочуть будувати неподалік від школи. Знов — "на знос"?! Кинув хтось здогад . І, хоча той здогад нічим не був умотивований, народ захвилювався: "Та доки, врешті, будуть досліди над нами робити?!"

— Та ви спочатку вислухайте, — благав місцевий чиновник.

— Вислухати можна.

На середину шкільного подвір'я вийшов чоловік, охайно і по-сучасному вдягнений. І хоч цей пан був підстаркуватий, але пещений і витончений. Поганенькою російською мовою він поділився з присутніми думками про те, що, оскільки від лісу, якого довкола так багато, користі їм майже ніякої немає, то він пропонує вигідний бізнес-проект: побудувати тут, за участі його капіталу, фабрику, яка дасть тутешньому люду багато робочих місць і прибутки до місцевого бюджету, від яких поліпшиться і їхній матеріальний стан.

Народ схвально загомонів.

— А що ж вироблятиме ваша фабрика? — запитав хтось із не байдужих, наляканих чорнобильською напастю та чутками й телепередачами про шкідливі для здоров'я підприємства, що, мов гриби після дощу, плодилися як близько, так і далеко.

Замість відповіді пан бізнесмен дістав з кишені губну гармоньку, точнісінько таку, як у Петера. Натовп спершу остовпів. а тоді зайшовся реготом. Районний чиновник замахав руками, закричав, намагаючись повернути збори у ділове русло. Згадки про робочі місця та прибутки до бюджету таки подіяли, і натовп угомонився. Тільки не всі.

Треба було бачити в цю мить стару Галю Хряпу, На збори її привела усім відома її вроджена цікавість, звичка, якої вона не позбулася й на старість. Побачивши в руках закордонного пана гармоньку, Галька пильніше придивилася до гостя. Попри старечі зміни, його обличчя було копією Петерового: трохи запалі великі сині очі, ніс з горбинкою, сиве, вже не біляве па-семко над чолом. Стара, беззуба Галя, ледве переставляючи ноги, подалася до нього:

— Петере! Це ти?

— О-о-о! Такіє нєщасниє старушкі тоже нє обідім...- Зробивши широкий жест рукою, запевнив він збори.

Але Гальчин "меншенький", що теж прийшов і уважно прислуховувався до промов з точки зору своєї професії, зачувши, що сказав чужоземний пан, зірвався з місця й кинувся до нього:

— Ніяка вона тобі не старушка, а моя мати. А якщо ти такий тупущий, що не впізнав у ній моєї матері, а у мені свого сина, то поганяй, німчуро, додому і там будуй свої фабрики. Які схочеш, такі й будуй! А тут не командуй!