Галина Бабич - Тюті

— Що ж з тим хлопцем-солдатиком сумним сталося? Чи вцілів він, чи загинув? Піду, мабуть, до ворожки Йовмини-хи. Чує моє серце, що не побачу я Михайла. І все через отой мій гріх.

Боялася... А ви б не боялися?!

"12 лютого 1943 року вдосвіта карателі оточили село Ошитки — розповідала згодом баба Варка і своїм, і чужим. — І згоріла того дня живцем уся родина діда Мок-ренича: донька, троє її дітей, сам дід і його дружина. Серед тих трьох дітей була й моя невістка Дуня. Прийшла перевідати рідню. Пам'ятаю, довго вмовляла її не ходити: зима люта, вітрюган, завії. Не послухала, Закатували душогуби мою Дуню. Зойки було чути в кінці села".

Свого часу Томас Манн писав: "Смерть близької людини завжди звертає наші думки до високого, неземного". А така?! Така смерть може спричинити божевілля навіть у того, хто має серце з каменю. Серце кам'яне не буває. Це лише метафора. А ви гадаєте, чого баба Варка злякалася? У народі кажуть: найгірше тому, хто помирає. Для родичів і близьких є ліки, серед них може бути багато чого, для декого, приміром, мистецтво, але всеохопніші ліки — то, звісно, час. У мертвих такого шансу немає.

Життя у молодої Дуні (їй було неповних дев'ятнадцять) забрали нелюди, у яких не було обличчя, бо було... багато облич.... Була потвора з багатьма обличчями. Забрали життя у молодої жінки, що любила працювати і співати:

За гіркими думками баба Варка почула, як брязнула клямка в дверях. Онука прийшла.

— Не верне, Полю, мій Миша, а твій батько. І все через мій гріх.

— То треба було заховати отого черво-ноармійця.

— Розумна дуже... Піду краще до Йов-минихи. Понесу яєчок. Тільки її карти правду кажуть.

— Нема чого до неї ходити. Онук баби Йовминихи тою колодою у підкидного дурня з хлопцями грає. Краще б ті яєчка мені дали, бо в голові паморочиться, — дратувалася онука.

— Розумна дуже... Краще полізь на калину та пошукай ягоду, поки птиця не склювала. А я піду-таки до Йовминихи.

"Живий, Варко, твій Миша. Моя карта не збреше", завчено бубоніла Йовминиха, а баба Варка клала яєчка, кланялася низенько і птахою летіла додому.

"Живий"... звичайно, живий. Адже й листи були. Три письомця; одне до сільської ради, двоє додому, з них одне для Полі".

Баба Варка не знала грамоти, тому всі листи перечитувала їй онука. Два листи були писані 1943 року, останній — другого січня 1944 — го. На всіх трьох — печатка: "Просмотрено. Военный цензор 1378". Найчастіше Поля читала той, що був адресований їй:

"Якщо не знайдеш коли для себе розради, дитино, піди до Дніпра, сядь у човен (обов'язково з бабою Варкою, бо течія), попливи на той берег. Звідти краще видно красу нашого села. (банально) Пильнуй, Полю руки. Мий часто і натирай лопухом. Руки в жінки повинні бути роботящі і красиві. Тримайся матері і баби Варки, бо мене, вважай нема. А так додому хочеться, хоч слідок твій поцілувати, доню. Та не можу. Горить усе мені всередині. У танкові завжди так. Горимо. Горіли і жита, і залізо, горів і я з ними. Думаєш, залізо не горить? Горить... Плавиться... Ось, нарешті, підмога... Але мене, вважай, вже немає..." "Польова пошта 13972 "ж".

— Полю, наче хтось стукає у двері.

— Листоноша.

І враз усе попливло у баби Варки: онука, село, Кокора...

"Пропав безвісти"...

— Бреше... Бреше й карта, як брешуть люди. Не простився мені, Полю, той гріх, про який ти знаєш, — казала баба Варка, вмираючи.

д: — Ось така історія... Шкода, все-таки, що не умовила я того прозаїка взяти цей сюжет собі.

ж: — Навіщо, коли ви самі добре упоралися з ним?

д: — Та все думаю, що в нього вийшло б яскравіше і переконливіше. Бо одне діло життєвий факт, а друге його художня інтерпретація.

ж: — Тут я б не погодилася з вами. По-перше, ніякого сумніву щодо наявності справді художньої інтерпретації у вашому тексті немає. А по-друге, ваша інтерпретація виграє від того, про що ви самі казали на початку, про особистісність вашого сприйняття певного життєвого факту. В усякому разі, мене ваш текст настільки зацікавив, що я хотіла б познайомитися й з іншими художніми інтерпретаціями ваших життєвих фактів часів війни та й пізніших.

д: Гаразд. Тоді спочатку... Спочатку буде...

Була неділя. У цей день нікого вже не гнали на переправу. Поменшало й військової техніки. Але від Дніпра везли й везли поранених. Коней не вистачало, впрягли й Костишиного бичка. Тої неділі, першого листопада 1943 року, нездатний був збагнути справжній зміст слів: "бомбування", "обстріл", "кров", "смерть" хіба що той, хто до того не дожив. Не вода, а сама кров, мов течія посеред течії великої ріки, плинула Дніпром. Надвечір у бік Ясногородки на правому березі рушили під ворожим вогнем величезні понтони з червоноармійцями. А Касатовичі, які ще вчора були звичайнісіньким українським селом, сьогодні нагадували величезний казан, у якому кипіло залізо, земля і люди. Розтрощено вибухом німецького гарматного набою колгоспну кухню, догоряв польовий госпіталь, рештки амбару, конала у передсмертних корчах чиясь корова. Розколювалося небо від гуркоту штурмовиків, що літали мало не над головами. Здригалася наша схованка — погріб діда Семена. Либонь ціляли німці у височенний осокір, на якому могла бути червоноармій-ська виглядка, спостережний пункт.