Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Потім, коли я відвернувся від стіни, то побачив, що пляшка на стільці переді мною порожня. Відтак я знав, що одне з двох має трапитися: я мушу або побачити її, або випити більше.

Перш ніж знову зісковзнути у сон, я почув віддалене виття — воно посилювалося, тоді ослабло. Вони повернулися. Вони відчувають запах смерті й розкладу, і скоро вони будуть тут.

Становище робилося розпачливим.

Встав я рано. Хмари досі клубочилися здебільшого на заході, але ближче не насувалися, і навіть здавалося, що трохи відступили. Грому я теж більше не чув.

Я вимився у струмку. Скинув червоний шовковий шалик, яким досі була перев’язана моя голова, і промив рану на скроні. Я надів свою нову білизну, нову сорочку. Поголився. Я вже намірявся випрати Леїн шовковий шалик, коли відчув, що він досі зберігає її запах. Тоді я пов’язав його собі на шию. Пробурмотів слова, що їх планував промовити, слова, які я варіював вісім разів упродовж останньої години, але які знав напам’ять. Ці слова не повинні були видаватися витонченими — тільки щирими. І я завершував їх звірянням: «Леє, я кохаю тебе». А як, у біса, мав би я завершити! Ось я перед тобою, і я кохаю тебе. Вистав мене за двері, якщо мусиш, якщо зможеш. Але ось я стою, простягаю тобі свою руку, і в ній лежить, пульсуючи, моє серце. Я промив бритву і почистив зуби на випадок, якщо вона знову захоче поцілувати мене.

Потому я рушив у напрямку селища.

Рій мух піднявся з оленячого трупа, коли я проходив повз нього. Дивно, але в нього був такий вигляд, наче він побільшав. Я досі не відчував, як тхнуло від мертвої тварини, хоча труп лежав за два десятки кроків від хатини. Напевне, сморід відносило постійним західним вітром. Одного ока бракувало. Хижий птах, імовірно. Але, схоже, вовки чи інші великі хижаки до оленя не брались. Поки що ні.

Я рушив далі. Швидким і твердим кроком. Повз селище, у бік молу. Перш ніж іти до Леї, я мав розв’язати кілька нагальних питань.

Я витягнув із-за пояса пістолет, розбігся на кілька кроків і закинув його в море так далеко, як міг. Потім пішов у крамницю Пірйо. Купив баночку фрикаде­льок із оленини — просто, аби щось купити, — і запитав, де мешкає Маттіс. По трьох марних спробах пояснити мені фінською крамарка вивела мене на вулицю і показала на будинок, що стояв за кілька пістолетних пострілів далі.

Маттіс відчинив після того, як я тричі натиснув на дзвінок і вже думав іти геть.

— Мені здалося, що я чую когось за дверима, — сказав він.

Волосся у нього на голові стирчало на всі боки, і на ньому був помережаний дірками вовняний джемпер, труси і товсті вовняні шкарпетки.

— Двері не зачинені, то чого стояти на порозі?

— Ти що, не чув дзвінка? — запитав я, показуючи.

Він зацікавлено подивився на прилад.

— Це ж треба! То в мене є дзвінок на дверях. Скидається, одначе, на те, що він не діє. Заходь.

Маттіс мешкав у будинку без жодних меблів.

— Ти тут живеш? — запитав я, і голос мій відлунили голі стіни.

— Так мало, як тільки можливо, — відказав він. — Але це моя адреса.

— Хто твій дизайнер інтер’єрів?

— Я успадкував будинок від Сіверта. А меблі успадкував хтось інший.

— Сіверт був тобі родичем?

— Не знаю. Можливо. Втім, я сказав би, що ми були багато в чому подібні. Через це він міг думати, що ми родичі.

Я засміявся. Маттіс тупо подивився на мене, натягнув якісь штани і всівся на підлогу по-турецьки, схрестивши ноги.

Я сів так само.

— Пробач за цікавість, але що сталось із твоєю щокою?

— Зачепив гіллякою, — відповів я, дістаючи гроші з кишені свого піджака.

Він перерахував. Усміхнувся і запхав їх собі в ки­шеню.

— Мовчання, — сказав він, — і випивка, приємна і холодна, просто з підвалу. Якого сорту ти хочеш?

— Їх у тебе є більше, ніж один?

— Ні, — вишкірився він. — Це означає, Ульфе, що ти думаєш залишитись у Косунді?

— Можливо.

— Тепер ти тут у безпеці, то навіщо шукати іншого місця? Ти так само мешкатимеш у мисливському будиночку?

— А де іще?

— Що ж... — Його посмішка здавалася намальованою на обличчі. — Ти наче запізнався з кількома жіночками тута, у селищі. То, либонь, захочеш де-небудь пригрітися з наближенням осені.

Якусь мить я подумував, чи не зацідити йому п’яс­туком просто в його коричневі зуби. Звідки він, холера, дізнався? Я змусив себе посміхнутися:

— Твій кузен наплів тобі повний міх?

— Кузен?

— Конрад... чи Корі... Корненіус.

— Він мені не кузен.

— Він сказав, що кузен у третіх.

Я намагався розігнути свої ноги.