Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Груба мотузка натяглася, наче рояльна струна, і двері прочинилися на якусь щілину. Достатню, втім, щоби просунути в неї люфу револьвера.

— Відповідай, або я стрілятиму!

Здавалося, то дошки заволали від болю, тоді як великі цвяхи з пронизливим рипінням, міліметр за міліметром вилізали зі стіни, заледве утримуючи дерев’яну раму. А тоді я почув знадвору клацання, як ніби заря­джали револьвер.

Я вистрілив. І ще раз. І ще раз. І ще раз вистрілив. Три кулі в магазині та одна у набійнику.

Після цього запала тиша, ще більш гнітюча.

Я затамував подих.

Холера! Шкрябання відновилося. З хрускотом і тріском вирвана «з м’ясом» дверна ручка, пробивши двері, вилетіла назовні та зникла. Тоді розляглося гучне жа­лібне ревіння, а тоді — те саме клацання. І, нарешті, я впізнав його.

Я дістав з-під подушки пістолет, ослабив мотузку і відчинив двері.

Олень не спромігся далеко відійти. Він лежав серед вересу, метрів за двадцять від хатини, з того боку, де починалася дорога до селища. Неначе він інстинктивно кинувся до людей, а не до лісу.

Я підійшов до нього.

Олень лежав нерухомо, тільки злегка ворушачи головою. Дверна ручка так і застрягла у нього в рогах. Свербіж. Він прийшов, щоби терти свої роги об двері хижі та зачепився ними за ручку.

Він лежав, поклавши голову на землю, і дивився на мене. Я знав, що насправді немає жодного благання в його очах, що то тільки я сам його в них читаю. Я підніс руку з пістолетом. Мій рух відобразився у його вологих очних яблуках.

Як сказала Аніта? «Ти стрілятимеш у відображення». Самотній олень, що втік зі свого стада і знайшов собі таємний сховок, але й тут дійшов до кінця своїх днів, — чи таке моє відображення?

Я не міг змусити себе вистрілити. Звісна річ, я не міг.

Я заплющив очі. Міцно. Подумав про те, що відбувається потім. Себто що потім не відбувається. Ні сліз, ні страху, ні жалю, ні докорів сумління, ні спраги, ні туги, ні відчуття втрати, ані усвідомлення втрачених можливостей, що тобі давалися.

Я вистрілив. Двічі.

Тоді повернувся у хижу.

Вклався у ліжко. Поцілунок і смерть. Поцілунок і смерть.

Я прокинувся години зо дві по тому від головного болю і неприємного шарудіння у травмованому вусі, а також від почуття неминучого кінця. Сила земного тяжіння тиснула на моє тіло, вичавлюючи все світло і надію. Але мене ще не затягнуло у вир настільки, щоб я не міг викараскатися з нього, якби почав шалено гребти і вчепився у рятувальний круг. Залишався тільки один вихід, і коли я знову занурюся, морок стане іще чорнішим, іще тривалішим. Але мені був зараз потрібен цей вихід.

За браком валіуму я вчепився у той рятувальний круг, який мав. Відкоркував пляшку самогону.

Випивка, мабуть, змила найбільш непроглядний морок із моєї свідомості та виявилася нездатною вимити Лею з мого серця. Якщо я не розумів цього раніше, то усвідомив зараз. Я був тупо, безнадійно та безпорадно закоханий. Уже вкотре.

Але цього разу було по-іншому. Не було котроїсь у ряду переді мною, яку я жадав би. Я хотів саме і тільки її. Я хотів цю несамовито християнську жінку з її дитиною, згоїною на губі та нещодавно потонулим чоловіком. Лею. Дівчину з вороново-чорним волос­сям, блакитним мерехтінням в очах і плавною ходою. З неспішною задумливою мовою, простою та лаконічною. Жінку, яка бачила тебе таким, як ти є, і таким приймала тебе. Тобто приймала мене. І вже саме тільки це...

Я повернувся до стіни.

І вона теж хотіла мене. Навіть якщо вона сказала, буцімто не хоче ніколи знову бачити мене, я знав, що хоче. Навіщо б інакше вона мене поцілувала? Вона поцілувала мене, і вона цього не зробила б, якби сама не хотіла, і від тієї миті до моменту її раптової втечі нічого не змінилося. Отож, якщо тільки вона покинула мене не через те, що їй не сподобалося, як я цілуюсь, мені слід лише довести, що я той чоловік, на якого вона може покластись. Той, хто подбає про неї та про Кнута. Довести їй, що вона хибно мене зрозуміла. Що я сам себе хибно розумів. Я не хотів тікати — не цього разу. Тому що маю це в собі, я тільки не мав досі нагоди це довести. Створити свій дім. Але тепер, коли я замислився про це, мені сподобалась ідея. Сподобалась ідея обґрунтованості, передбачуваності. Так, нехай навіть однорідності й одноманітності. Зрештою, я завжди шукав саме цих речей. Я просто не знаходив їх. Досі не знаходив.

Я сміявся з себе. Нічого не міг із цим вдіяти. Бо ось я лежу — приречений на смерть п’яний кілер-невдаха — і планую довге й щасливе спільне життя з жінкою, яка в останній нашій розмові недвозначно заявила, що за жодних умов не хоче мене бачити.