Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Я відчув, як мені спаленіли щоки. Лея повернулася до мене спиною і знову взялася до картоплі. Тоді знову зупинилася, почувши, як рипнув мій стілець.

— Але дякую, що прийшов, — сказала вона. — Твоя поява розважила Кнута.

— Ні, це я тобі дякую, — відповів я, прямуючи до дверей.

— І...

— Що?

— За два дні у нас молитовне зібрання. О шостій. Як я вже казала, тобі будуть раді.

Я знайшов Кнута у — як я зрозумів — його кімнаті. З-під ліжка стирчали його худі ноги у футбольних бутсах, розмірів на два менших, ніж йому слід би взувати. Він захихотів, коли я витягнув його звідти і кинув на ліжко.

— Я вже зараз іду, — повідомив я.

— Так скоро? Але ж...

— У тебе є футбольний м’яч?

Він кивнув, хоча нижня губа була закопилена.

— Це добре. Тоді ти можеш відпрацювати точний удар проти гаражної стіни. Намалюй на ній крейдою коло і намагайся поцілити якомога точніше. І щоразу перехоплюй м’яча, коли він відбивається від муру. Якщо ти зробиш так тисячу разів, то будеш найкращим у команді, коли решта повернуться у кінці літа.

— Я не в команді.

— Але будеш, якщо так зробиш.

— Я не в команді, бо мені не дозволено грати.

— Тобі забороняють?

— Мама дозволяє, але дідусь каже, що спорт відвертає нашу увагу від Бога і що решта світу може марнувати неділю, репетуючи на стадіонах і ганяючи м’яча, але наша неділя належить Слову Божому.

— Розумію, — збрехав я. — А що твій батько на це казав?

Хлопець знизав плечима.

— Нічого.

— Нічого?

— Його це не обходило. Його обходило тільки...

Кнут замовк. В очах у нього стояли сльози. Я обняв його за плечі. Мені не було потреби чути це. Бо я вже знав. Я зустрічав силу-силенну отих Уго: деякі з них були моїми клієнтами. Сам я теж удавався до такого роду втечі, я завжди потребував цієї розрядки. Та зараз, коли я сидів поруч із тим хлопчиком і він горнувся до мене, я відчував його німі схлипування, від яких здригалося його тепле тіло, і я думав, що — ось воно, те, від чого жоден батько не зможе втекти, хоч би як він намагався. Це благословення і прокляття, яке міцно прив’язує тебе до твого пагона. Але хто я такий, щоб судити про такі речі? Я, котрий — нехай за власним бажанням чи ні — покинув свій корабель іще до того, як його спустили на воду. Я відпустив Кнута з обіймів.

— Ти прийдеш на молитовне зібрання? — запитав він.

— Не знаю. Але я маю для тебе нову роботу.

— Згода!

— Це схоже на таємні хованки: ти не мусиш про це нікому нічого казати.

— Супер!

— Як часто приходить автобус?

— Чотири рази на добу. Два автобуси з півдня і два зі сходу. Два вдень і два вночі.

— Гаразд. Я хочу, щоби ти простежив за прибуттям денного автобуса з півдня. Якщо з нього зійде хтось, кого ти не знаєш, одразу йди до мене. Бігти, кричати, комусь щось казати не треба. Те саме стосується прибуття будь-яких машин із Осло. Ти все зрозумів? Я щоразу платитиму тобі п’ять крон.

— Це щось на кшталт... шпигунської місії?

— Так, щось на манір того.

— Це ті люди, що мають тобі привезти твій дро­бовик?

— Тож, до скорого, Кнуте.

Я скуйовдив йому чуприну і пішов геть.

Дорогою я зустрів у коридорі високого русявого чо­ловіка, що вивалився з туалету. Я чув гуркотіння води у зливному бачку позаду нього, а він іще порпався з опе­різкою своїх штанів. Він підвів голову і подивився на мене. Уве Еліасен.

— Господь благословен! — привітав я його.

Виходячи з дому, я відчував у себе на спині його важкий п’яний погляд.

Я зупинився на півдорозі до лісу. Вітер доносив торохтіння-гупання барабанів. Але я вже втамував свій голод — побачив достатньо інших людей.

«Гадаю, час мені йти додому та наплакатися досхочу», — так, траплялося, казав Туральф пізно ввечері. Ця його репліка завжди розвеселяла решту компанії. Інша річ, однак, що саме так Туральф чинив, як казав.

«Постав лишень свого сердитого чувака, — казав він, прийшовши додому. — Спустімося в чорні глибини». Я не знаю, чи йому справді подобався Чарлз Мінгус або щось іще з моїх джазових записів, чи його просто тягло в товариство іншого нещасного виродка. Втім, іноді ми з Туральфом поринали у гнітючий морок одночасно.

«Тепер ми реально нещасні!» — сміявся він.

Ми з Туральфом називали це чорною дірою. Я прочитав був про одного типа на ім’я Фінкельштейн: той виявив діри в космічному просторі, які всмоктують геть усе, що до них наблизиться, навіть світло, і вони настільки чорні, що їх неможливо спостерігати простим оком. І саме щось таке відчували ми. Ти нічого такого не помічаєш, ти просто живеш своїм життям, аж раптом, одного чудового дня, ти фізично відчуваєш, що потрапив у гравітаційне поле, і тоді тобі кінець, тебе за­смоктує чорна діра безнадії та нескінченного розпачу. А там усе постає дзеркальним відображенням звичної дійсності по цей бік, і ти вже питаєш себе: а чи є сенс шукати надію, чи є хоч якісь підстави не впадати у відчай? У тій дірі ти просто дозволяв часові плинути своїм курсом, ти лише ставив запис депресивної душі, гнівливого джазмена Чарлза Мінгуса, і сподіваюся, що вискочиш із іншого боку, як та чортова Аліса вискочила з кролячої нори. Втім, за Фінкельштейном та іже з ним, це може саме так бути: себто по той бік чорної діри є таке собі чарівне задзеркалля... Не знаю, але, як на мене, це настільки гарна і надійна релігія, наскільки будь-яка інша.