Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Що ж... усіх запрошуємо до нас на каву! Дякуємо всім, хто прийшов, і щасливого повернення додому тим, хто до нас не приєднається.

Мене вразило відчуття вже баченого, коли я дивився, як вона стоїть поруч із тим чоловіком на сходах, ніби то якась знайома мені картина. Від пориву вітру високий чоловік трохи сахнувся вбік.

— А хто то стоїть поруч із удовою? — запитав я свого співрозмовника.

— Уве? Він рідний брат небіжчика.

Звісно! Весільна світлина. Її либонь зробили у цьому самому місці, на сходах церкви.

— Близнюк?

— Близнюк, і геть у всьому, — підтвердив старий. — То що, ходімо на каву з тортом?

— Ти не бачив Маттіса?

— Якого Маттіса?

Отже, їх тут більше, ніж один.

— Ти маєш на увазі Спирто-Маттіса?

Отже, таки один у своєму роді.

— Він сьогодні, щонайпевніше, на весіллі Мігаля у Чеавчагеаді.

— Перепрошую?

— У долині Транстейн, там, де камінь Риб’ячого жиру, — показав він у бік, де я, пригадалося, бачив мол. — Там, де поганці вклоняються своїм нечестивим ідолам, — здригнувся він від огиди. — То що, ходімо на каву?

Запала тиша, в якій, мені видалося, я чую барабани, музику. Гамір. Пиятика. Жінки.

Я обернувся і побачив, що Лея йде у бік свого дому, тримаючи за руку Кнута. Брат небіжчика і решта людей мовчазною процесією йшли за ними дещо на відстані. Я облизав свої губи язиком, досі пересохлим зі сну. Від переляку, якого я недавно зазнав. Від випитого самогону, можливо.

— Трохи кави зараз не зашкодило би, — сказав я.

Будинок здавався геть інакшим зараз, коли він був повен гостей.

Я, киваючи, проштовхувався крізь тлум незнайомих людей і бачив невисловлене запитання у поглядах, якими вони мене проводжали. Решта, схоже, всі знали одне одного. Я знайшов Лею на кухні, де вона нарізала торт.

— Моє щире співчуття, — сказав я їй.

Вона подивилася на мою простягнуту руку і переклала ніж у ліву. Нагрітий сонцем камінь. Твердий погляд.

— Дякую. Як тобі ведеться у лісовій хатині?

— Добре, дякую, я саме повертаюся туди. Я лише хотів висловити співчуття, бо не встиг цього зробити у церкві.

— Ульфе, не треба йти отак нараз. З’їж трохи торта.

Я подивився на торт. Я не полюбляю тортів. Ніколи не полюбляв. Моя мати казала, що я — нетипова дитина.

— Так, гаразд, — погодився я, — дякую.

Позаду нас утворилася юрба, тому я взяв тарілку з тортом і вийшов у вітальню. Зрештою, я опинився коло вікна і, дещо збентежений інтенсивністю німої уваги до своєї особи, втупився у небо за вікном, ніби непокоячись, чи не збирається на дощ.

— Господь благословен.

Я обернувся. За винятком срібла на скронях, чоловік переді мною мав її чорне волосся. І її твердий щирий погляд. Я не знав, що відповісти. Повторення його «Господь благословен» видалось би фальшивим, а просте «Привіт!» — недоречно неформальним, майже зухвалим. У результаті я пробелькотів стандартне «Добрий день», попри те, що таке не дуже відповідало нагоді.

— Якуб Сара, — представився він.

— Гульф... Е-е, Ульф Хансен.

— Мій онук сказав, що ти розповідаєш анекдоти.

— Він так сказав?

— Але він не зміг пояснити мені, яка твоя професія. Чи що привело тебе сюди, в Косунд. Тільки те, що у тебе зараз гвинтівка мого зятя. І що ти не віриш у Бога.

Я знехотя кивнув — таким чином, що мій жест не був ні підтвердженням, ні запереченням, а тільки показував, що я почув сказане, — і відкусив чималий шматок торта, щоб забезпечити собі кілька секунд на роздуми. Я жував і кивав.

— І мене це не обходить, зрештою, ні те, ні те, — повів далі Якуб, — ані те, скільки часу ти думаєш тут пробути. Натомість я можу наочно переконатися, що тобі смакує мигдальний торт.

Він пильно подивився мені в очі, і я зробив зусилля, щоби ковтнути. Тоді він поклав руку мені на хворе плече.

— Запам’ятай, юначе, що милість Божа безмежна. — Він зробив паузу, і я відчував, як тепло його руки проникає крізь тканину у мою шкіру.

Він усміхнувся і пішов геть, до іншого гостя, і я по­чув, як вони обмінялися привітанням «Господь благословен!».

— Ульфе?

Мені не було потреби обертатися, щоб упізнати голос.

— Бавмося у таємні хованки!

Він дивився на мене дуже серйозно.

— Кнуте, я...

— Прошу тебе!

— Гм... — подивився я на залишки торта. — Що таке таємні хованки?

— Треба ховатися так, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що ти ховаєшся. Не дозволяється бігати, або кричати, або сміятися, і не дозволяється ховатись у безглуздих місцях. Ми так бавимося на парафіяльних зібраннях. Це — чудова гра. Цур я перший іду шукати!