Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— То, что ви сєйчас дєлаєтє, — хуже прєдатєльства, — почувся за вікном приглушений голос, і для підкреслення важливості сказаного Паштет траурно потягнув шмарки носом.

Ми не дуже хотіли його брати з собою, бо з везінням Паштєта нам завжди поза територією госпіталя різні верстви населення пробували наваляти незалежно від причини конфлікту.

— Ето трусость, мерзость і дєрзость оставіть мєня здєсь, в етой вшивой ямє для прокаженних собак. — Паштет знов шморгнув носом зі звуком, ніби він засмоктав через соломку тарілку бульйона.

— Йди сюда, естетіще хреново, маєм ми і тобі прікід, — переглядуючись з Мордуховичем, відповів я йому через закрите вікно і чомусь також шморгонув своїм шнапаком.

Через двадцять секунд тіло Паштєта, замотане в халат, закотилося, як рулон лінолеуму, до нас в битовку. Побачивши Мордуховича в його пончо, рот Палича розійшовся у його фірмовій посмішці, знаєте, коли очі стають щілинками:

— Какой же ти чемодан, Рома, єй-богу, ти хоть жопу вазеліном смаж, тєбя ползала сєгодня хотєть будєт с такім декольте. — Паштет оглядаючи смакував кожен сантиметр прикиду Мордуховича і нарешті опустив очі на самий низ. Завершальною деталлю цього еклектичного модельного ансамблю були лакові шлюбні мешти, які на Західній Україні в ті часи одягалися всього раз в житті — на власне весілля або на похорон, в залежності від того, коли ти на них заробив.

— Ти што, єщьо женітса сьодня будеш? — радості Сєрого просто не було меж, спортивні штани з лакованими туфлями виглядали просто екстравагантно і бездоганно. — Батя, ну ти сільон в модє. — Паштет почав хихотіти дрібно-дрібно, як миша, хоча я ні разу не чув, як ржуть реальні миші... Ну якось так, напевно.

— Ти попізді мнє єщьо, сам в ніх пойдьош. — Ромина губа зловіщо відкопилилася, і Паштет побачив два ряди величезних, як лопати, ідеально білих наточених зубів, якими Мордухович міг спокійно перекусити його на дві нікому не потрібні половинки.

— О’кей, шутка. Стільний прікід получілся, чєго ти? Пошлі, штоль? — Паштет натягнув на себе пальто мінімального розміру і втонув у ньому, ніби одягнув плащ баскетболіста. Тонесенькі ножки ледве-ледве виглядували з-під низу, що робило для нього можливим культпохід на другий бік ріки навіть в червоних стрінгах. Бригада нарешті була укомплектована і виглядала набагато яскравіше, ніж когорта артистів, на творчу зустріч з якою ця бригада і збиралася. Коли я переліз через паркан і оглянув зі сторони двох членів нашої культурологічної експедиції, подумки подякував Боженьку за то, що він не надихнув нас на поїздку в трамваї. Наше тріо було настільке різнопланове в іміджовому плані, що, подивившись на нас, одночасно хотілося плакати і ригати. Якби Віктор Цой знав тоді, чого нам коштував похід на його концерт, він би приїхав і заграв прямо в душовій у неврології.

Тільки ми зробили перші несміливі кроки по льоді — почувся зрадницький тріск, що всі втрьох аж присіли від несподіванки.

— Ого, прішлі, бля, — Рома вдивлявся в темноту під ногами в надії побачити тріщини. Але виявилося, що це підперджував Паштет. Він посковзнувся, і від втрати рівноваги його сфінктер неконтрольовано спустив в повітря коротку кулеметну чергу, після чого над рікою понесло вчорашньою фасолькою.

— Фу, Доктор, ти, бля, што лі пукнул? Мне і так страшно, а ти усугубляєш, — я поморщився від запаху спертого в лабіринтах Паштєта повітря, яке розрізало морозну свіжу атмосферу, зненацька вирвавшись на свободу, ніби розкидаючи навколо зігнилу картоплю.

— Прірода. Нічо не подєлаєш, єслі гази не вийдут — я вспорхну діріжаблєм, — вже офіційно і відкрито заявив вчений друг, і ми слід в слід потопали до протилежного берега, де нас чекала зустріч з прекрасним.

По дорозі нам траплялися просвердлені фанатами примерзлих до льоду жоп луночки, через які Паштет пробував дослідити товщину льоду, пхаючи в них ногу. Стояла тиша і темнота. Калінін взагалі освітлювався слабо, тобто майже зовсім. Всі люди якось звикли ходити в темноті, але нам після госпіталя, який сяяв, як центр Мюнхена перед Різдвом, ніби очі виколупали. Приблизно 7 хвилин сліпого ходу, і першим на берег ступив Мордухович.

— Піздєц, Земля! — урочисто констатував він, ніби ми перейшли пішки Берингову протоку.

— Ура, а может, не пойдьом туда, што-то ми как-то стрьомно виглядім все, — несподівано повернув руль в сторону Паштет.

— Што я даром твоїмі пьордамі всю дорогу дишал? — Мордухович встромив в сніг велику палку, щоб мати в темноті орієнтир — як вертатися назад.