Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Мене звати Віталік, — почула вона слабий голос зверху.

— А хоть Тузік, як ви мене затрахали!

Аліса закинула його ногу в машину, сіла за руль і повернула голову до Лєшого-Віталіка:

— Я завалила Фріца і тих двох. Не знаю, чи то правильно, але вони би мене порвали.

— Ти — умнічка, я не знаю, як тобі дякувати. Розумію, шо говорю херню, але ти маєш поняти, шо ти мене спасла в натурі.

— Який ти мінливий, дядя Лєший! Зранку ти був інакший, діловий весь, ну да ладно. Шо робим?

— Сторожа шось знають? — спитав Лєший, сподіваючись на позитивну відповідь.

— Вони вгашені всі, але я думаю, шо бачили всіх і, якшо їх будуть питати, то здадуть і ше й прибрешуть своє.

— Треба їх валити.

— Я вже не можу — я ригати буду.

— Ригнеш і завалиш, інакше нам — песєц, — Лєший подивився на неї так, що Аліса перший раз у житті побачила ПЕСЄЦ наживо.

— О’кей, їдем, а там буде видно. Пістолет треба Йогу в руку дати, хай подумають, шо то він усіх постріляв і сюда на ничку приліз, і тут здох. На фіґ нам зброя?

— Йди засунь. Але витри свої відпечатки.

— Після твого прикусу — там твоїх зубів більше, ніж моїх пальців, — криво посміхнулась Аліса і почвалала до Йога. Йог вже не дихав. Вона взяла його ще теплу руку і запхала туди пістолет. Відразу витягнула його й побігла до машини — різко завела і погнала у бік вагончика. Двоє сторожів курили одну за одною халявні сигарети і вдивлялися в машину, яка наближалася до них.

— Шось довго крутили. Покажи, шо вивозиш? — один з них з недоброю міною боком, як шакал, підійшов до машини. Він не розрізняв пасажира, який в’їхав і який тепер виїжджав зі звалища, але його явно щось починало непокоїти. Аліса вийшла з машини і на витягнутій руці вперла дуло просто у висок сторожа.

— Відкрутили собі оцю байду, — і натиснула курок.

Другий сторож затягувався, коли перший майже без голови злетів у повітря і звалив його з ніг. Він проковтнув сигарету і закричав:

— Я труп! Я труп, я нічого не скажу! То Мішка дзвонив ментам, я ні при чому, — і дістав порцію цвяхів у свою голову.

— Боже, як я люблю Тарантіно, це ж зовсім не тяжко. Буду стріляти всіх, поки не переб’ю всьо бляцьке гніздо, — сказала вголос Аліса й підійшла до будки, в якій під столом сидів ще один бомжацького виду сторож у ватнику і майці з надписом «Fuck me, I am blind». Аліса стала на коліна і зазирнула під стіл:

— Коли приїдуть менти?

— Не трогай мене, я тебе прошу, — заблагав бомж.

— Коли приїдуть менти?

— Хвилин за п’ятнадцять, може, раніше.

— Дякую, — всаджуючи порцію порізаних дюбелів йому в голову, Аліса підвелася з колін і вийшла на вулицю. Швидко заскочивши в машину, вона розвернула її до виїзду, а потім все-таки заїхала назад у бік звалища й понеслася до Йогової могилки. Там вискочила з машини, всадивши йому пістолет в руку, плюнула ще раз на нього із зневагою і, заскакуючи в кабіну, зловила на собі зачудований побаченим погляд Лєшого:

— А ти знаєш, я тебе боюся, — сказав він пересохлими губами.

— Я сама себе боюся, чувак. Я сама. Валим звідси — через пару хвилин тут будуть менти.

— Розвернися — виїдем не через ворота.

— Ти шо, Лєший, як ми виїдем інакшим боком — нас вичислять по слідах.

— Який там фіг розбереться, якої давності ті сліди. Давай, дєвчьона, мачі і не сци.

Аліса поїхала в бік, який показував Лєший, і з розгону, метрів через триста, пробила огорожу з колючого дроту, залишаючи за собою три викорчувані стовпчики, на яких вона трималася. Вони їхали з годину, не повертаючи голови, аж поки машина задимілася під капотом. До міста було вже близько.

Менти приїхали через вісім хвилин після того, як Аліса і Віталік пробили огорожу. В каретці швидкої вже лежали трупи Фріца і Кампазітара. Поліцаї повилазили з машини й обслідували вагончик. Кольори мінялися в них на обличчях, переливаючись неможливими брудними тонами. Вони бігали, як муравлі, кругом барака і всередині нього. Цей випадок не віщував нічого хорошого. Останнє вбивство мало місце п’ять років тому: п’яний водій ненароком збив п’яного пішохода. Ніхто особливо не розбирався. А тут така масакра, це не пахло добре. Самі розумієте — замкнута популяція в Зоні не давала спеціально освічених людей. На роботу брали будь-кого й будь-куди, аби лиш було. Мета Зони була в іншому — розведення біомаси в екстраординарних умовах і подальші досліди над нею. Бардак у країні сприяв життєдіяльності й безкарності такого табору, про який фактично ніхто і гадки не мав, окрім декількох зацікавлених чиновників у верхах. На території міста в суперобладнаних лабораторіях робилися експерименти на людях і продукувалися ліки, отрути і реактиви, які за страшні гроші продавалися за кордон. Так що куртина, яка прикривала містечко, була досить надійною. Щоб додати трохи творчості в рутину свого буття, вони дозволили собі пустити поїзд два рази на рік через станцію Прип’ять. З єдиною зупинкою після білоруського кордону, посеред чорнобильської Зони. Однак ментам це аж ніяк не допомагало розібратися в тому, що відбувалося. І ніхто з них не мав сили домовитися між собою скинути трупи у болото за автозвалищем, щоб через день їх і сліду вже не стало після зубів нутрій-мутантів майже метрової величини. Кольори мінялися на їхніх обличчях з мірою підступання некоректної пропозиції до язика, і кожен з них розумів, що у всіх на умі те ж саме. Вони мовчки постягували тіла до каретки і подібно роботам, користуючись якимось дивним різновидом міжрозумового Інтернету, поскладали їх на підлогу і наказали шоферу везти їх до болота. Там через декілька хвилин вони поскидали їх у трясовину, яка залюбки ковтнула хоч якусь людську їжу вперше за багато років пережовування останків жаб, хробаків та інших морепродуктів. Відригнувши бульками, трясовина прийняла свою звичну вичікувальну позицію і завмерла ще на добрих п’ятнадцять літ.