Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Машина різко зупинилася перед хатою, яких багато в українських селах — нічим не примітна, вибілена у фіолетовий колір, як і півсела навколо неї, бо таку, власне, фарбу можна було дістати у господарському магазині на виїзді з міста. Пса не було. За пса тут був сам Фріц. Він жив у цій хавірі, яку покинули після аварії атомної станції нещасні селяни; їх вивезли, як худобу, в одній білизні, не дозволяючи брати із собою нічого цінного, навіть золото і гроші. У кого знаходили, відбирали силоміць. Фріц любив шарити по покинутих пару років тому домівках у пошуках того, що люди ховали на чорний день. Він мав нюх на такі речі і знаходив їх досить часто.

— Йог, відкрий багажнік і дістань Лєшого, шоб не зіпрів. — Сам він витягнув Алісу за руку і сказав: — Ну, тут вже ніхто нам не помішає. Я люблю, шоб ніхто не мішав, а ти?

— Я тоже.

— На фіґа ти покусала Крису? І так страшна була, а тепер вопше чаморна.

— Я кого хоч покусаю, поняв? Ти хоть не експериментуй, бо відкушу те, шо ти найбільше в себе любиш.

— А я тобі зуби виб’ю, шоб ти не кусала, а сосала! Ясно? Йди до хати, Гадзілла, на’.

Він завів її в сіни і штовхнув у плечі до темної кімнатки, в якій, судячи із запаху, не раз вже тримали в’язнів. Сперте повітря, здавалося, висіло на одному місці вже кілька років, і ніхто не мав права поворушити його спокій. У ньому, як у холодці, позависали куски страшних історій, свідком яких воно було, і через прозору оболонку ці історії можна було побачити. З такою фантазією, як у Аліси, можна було зійти з розуму, розглядаючи кавалки матерії, розкидані по підлозі, записки на стінах, зроблені явно не чорнилом. Одне слово, ще гірше, на що ніяк не могла розраховувати Аліса. Здавалося, це місто засмоктувало її, як у тягуче болото, з кожним днем все більше і глибше. Фріц зачинив двері й підійшов до двох колег.

— Власть мєняєцца, — сказав він у бік Лєшого, тіло якого валялося посеред подвір’я, і, голосно відригнувши, повернувся до своїх компанів: — Я вобше-то надумав його коцнути, пацани. Менше воні буде, в натурі. Неохота з його старим у прятки іграти.

Кампазітар і Йог переглянулися, і по їхньому виду неозброєним оком було видно, що їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої красується лозунг: «Літайте з нами — з нами херово!» І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, шо хер ти куда на ньому долетиш. Вони дивилися один на одного пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Далі лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись могилоподібними яругами біля основи великого пальця.

Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, шо можна всратися тим, шо тільки шо випив — у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак, і спокійно виходила назовні — готова ще раз до вжитку, ніби ніде й не була. Так казав Фріц — йому вірити не можна, хоча б через те, що він був хворий на всі свої невеликі мозги, площа яких вимірювалася двома коробками сірників, а решту об’єму макітри, що виконувала роль голови, займали речі, які його тато залишив у гаражі після ремонту свого довбаного мотоцикла «Ковровец». Може, тому від Фріца постійно смерділо чимось середнім між мазутом і гімном. Він поскакав на одній нозі до хати, ніби хотів таким чином поскладати всі брязкаючі частини своєї балди і рівномірно розмістити їх по поверхні. За пару секунд він повернувся з літровою бутльою шміру синюватого кольору, закритою капроновою кришкою. Відкривши, він дав понюхати Йогу, ніби щось дуже особисте, для вибраних людей. Йог з опаскою підніс своє табло до бутлі і відскочив, як ошпарений. Газ, який накопичився під кришечкою впродовж довгих років, був у стані порвати слона, не те що худорлявого і здохлого від природи Йога. Він упав на траву й почав корчитися від болю в носоглотці. Він стогнав і ойкав, а Фріц, відганяючи убивчі випари від поверхні, наблизив голову до банки і раптом поглянув у бік Лєшого, який так і не очухався. Ступив до нього крок і опустився на коліна. Після чого підніс банку йому до носа. Кампазітар дико споглядав на це все і всередині своєї не зовсім зіпсутої душі був готовий зарядити копняка в голову Фріца, яка так просила заїхати в неї чим-небудь і сильніше. Але страх скував його рухи до такої міри, що не дай Бог захотів би він посцяти, довелося б когось просити витягнути із ширінки птаха і потримати до кінця процесу. Кампазітару вже ввижалися наслідки його нібито геройського вчинку — у нього на рєпі з’явилася дурнувата посмішка самозадоволення. На тому все геройство і скінчилося.