Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:

— Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і поговорим. — Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на те, що відбулося. В голові миттєво малювався план помсти, але без чіткої схеми перебігу.

Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкласти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутерброд. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчинилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хлопець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.

— Ти свіжа? — замість вибачення спитався він.

— А ти — давно вже не свіжий, — парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.

— Чувіхо, не ламай собі голову. Я — тут в законі. Мій старий працює в мерії, так шо не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш — у плані пардона — піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть-чуть, може, пихнем?

Заманухи на тему днів народження в кента — не найоригінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідому квартиру. Тому — це не спрацювало. Але історія про старого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.

— Ну-ну, не так скоро, стосовно кента — я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.

— Ти, дура, думаєш, шо говориш? У мене мінімум десять свідків, шо ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе — хіба твоя хвора фантазія.

В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспектива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ізсередини її з’їдала невимовна охота відкусити йому голову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:

— А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так образити — вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені помогти. О’кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?

Останні її слова прозвучали з такими нотками, що, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у відставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на Алісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибився в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, які погойдувалися при його диханні і готові були або залетіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був настроєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дівчинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.

— А наверх зайдеш?

— Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.

— Та ну, прекращай, мала, — вже довірливо додав він. — Я — Лєший. А ти?

— Я — Аліса...

— Та, шо в странє чудес, чи шо?

— Чи шо.

— Оба, вапшє прікол, да? — розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під’їзду й пішли сходами наверх.

Квартира нагадувала собою склад продовольчого супермаркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було — то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З цим крамом можна було спокійно пережити війну. Посеред кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока-коли і розташувалася гоп-компанія в складі двох довго-, але далеко не рівноногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши в бік тих, що зайшли, сказав:

— Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви свабодни, катята, — глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.

— Закрий будку, Фріц, — у нас правільні гості, поняв, на’? Карочє — чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться — я табло паламаю.