Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

— Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаючи свою шуфлю в мій бік.

— Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пацана, поправився я.

— Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки, — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купити його я не готовий, але можу помінятися на восьмирічний 126-дизельний «мерседес».

Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими волохатими корчами.

— Я, я. Помінятися на «мерседеса».

І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.

«Курча», — подумав я собі, — якшо перший-ліпший німець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару днів і обміняти грьобану калдобіну мінімум на самольот «Фалькон», недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен. От буває фартить, да?

— Найн, данке шон, — відрізав я голосом Лєвітана, який об’явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеччини. — Дас іст кляйне прайз. Цен таузенд марк іст гут прайз [12] Це низька ціна. Десять тисяч марок — хороша ціна. , — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куртку. Німець переглянувся зі своєю жінкою, дістав візитку і простягнув мені.

— Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо що. — Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я налапався «зайчиків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони залізли у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Вальсдорфу виїхало відчуття, чи взагалі та машина тут комусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся догори, а там вже Томас ловив кайф від нової партії українців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олежик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і безпосередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п’ятдесят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який говорив по телефону, Олег підбіг до Барда і спитався:

— Віталік, як свалка по-німецьки?

— Тіпа шрот чи шось таке, — відповів Бард, який подумки вже жував якийсь новий вид голландських доганялок, типу гриби чи жолуді, і дав зрозуміти, що Олег не входив у його плани на вечір.

Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Томасової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі, побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:

— Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га?

У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавидував би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякуючи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мовою світу. За умови, що Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціоналізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, буханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, постружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пащеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми — діти України, тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв’язувала нас із батьківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відрижкою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.

— Файно дякую, — сказав він не то до нас, не то до пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну данину. Бард з’явився на сцені нашої мильної п’єси і сказав свій історичний монолог.

— Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хвилин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох культур — слов’янської і арійської. Буде багато спокус перед вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою на землі. Зважте і вирішіть — чи варто. Я довго думав і зрозумів — ВАРТО. Тому таким, браття мої, ви мене сьогодні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але таку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати всьо, шо пошле мені Господь. Амен!

З цими словами укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі й сіли в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-Харбор. Через дві зупинки в вагоні з’явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути неприємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи можливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився — піпл виходив на перон і чекав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилежний. У контролера від таких завдань різко підскакував внутрічерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми — українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.