Кузьма Скрябін - Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Ранок прийшов, хоча міг і не приходити так скоро. Ті троє, які валялися по квартирі, в даний момент гонили в пошуках своїх речей і мозгів, порозкидуваних по хаті. Вони вдосконалили бардак, який панував до їхнього підйому, і погнали на кухню, де Томас пив каву з чашки завбільшки як відро. Кухня була малесенька, і, крім Томаса, там могла знаходитися хіба що одна особа, але вони втрьох умудрилися туди запертися і ще й паралельно ритися в холодильнику. Слава Богу — там було вже пусто, бо Томас встав раніше і намастив собі два бутерброди завбільшки з буханку, розрізану пополам. На одну половину хлібини він вимащував з півлітрової банки «Нутелли», а на другу клав нарізану кільцями палку вюрстенбурзької ковбаси, притискав половинки докупи і запихав то всьо собі в рот. Запиваючи це відром кави, він видавав звук прорваної греблі на річці Одер. Троє, які увіпхалися до кухні, чавкали і цямкали, поїдаючи те, що Томас думав узяти з собою на роботу. З ротів у них випадали всякі різноманітні речі, прилипали до одягу, бороди і волосся. Томас з радістю спостерігав, як тільки що зі свистом зник його тормозок, потім сказав:

— Я, я. Вундеба [8] Так, так. Чудово. , — підвівся з табуретки, чудом не розламавши головою дверну арку, м’якенько вийшов з кухні, в яку забіг Бард.

— Ну, шо хаванем, Кузьміч? — Я стояв у коридорі, не маючи якихось окреслених планів, і подумки подякував Барду, що він задав мені напрямок, в якому рухатися. Три терміти, одного з яких я вже знав з попередніх приїздів — Коля з Бішкека. Він був хитрожопим, але дуже позитивним персонажем, який вдень ходив працювати на будову, а ввечері брав гітару і лазив по пабах і клубах, горлаючи пісні Брайана Адамса і сподіваючись, що хтось кине йому в шапку пару марчел. Двоє невідомих були з його роботи, їм не було де спати, і вони попросилися перекачумати пару днів.

— Здаров, Нікалай, — в’їдливо прошипів Бард, — как живйош?

— На-армальна, — з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.

— Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть — та куда ніть падальше. А, Калян?

— Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?

— І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? — Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард — улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене — і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах. Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію — в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» — магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив — 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив:

— Я вдома!

— А я піду об’яву напишу на «Побєду» — хай дзвонять, — сказав я і пішов шукати папірець. Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше — то на рівні нуля. Але об’ява про продаж машини німецькою мовою то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує — всього сто тисяч марок». Мені хотілося, щоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі — народ конкретний. Що читаєм — так і панімаем!

Zuverkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry. —Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи. І маючи надію, що вже ввечері буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, я потрусив у «пенні маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.

Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити як всі нормальні люди якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і внаслідок цього забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен-штрасе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.