Кинувся від скелі калфа, побіг у ліс, а там все ще палала, все ще махала руками вдягнена в золоту сорочку кидра. Тоді він і почув напрочуд лагідний голос. Співав незнайомої пісні, тонкої та світлої, тріпотів, як хвилька під сонцем.
Осип Федькович сидів над струмком і боявся хоч пальцем кивнути. Голос співав і співав. Наче плив із землі, наче розчинено було якусь дивовижну комору і з неї потекли ті пісні як вода. Полум’я палахкотіло в його грудях. Він впився пальцями в м’яку, пухнасту землю і припав до неї вухом: «Там, там,— думав він гарячково,— той скарб закопаний! Там, там той гріб із піснями та казками. Який я дурний був, що дав його поховати!»
— Не йди туди!— почув він теплий Маріїн голос.— Тут не один пропав!..
Він лежав, простягтись хрестом на землі, і плакав. Сльози густо котилися з очей і падали в траву. Дихав запахами зела, каменю і мокрої землі. Коло нього срібно поплескував лагідний струмок, а він знав уже, що ніколи не повернеться в діл. Його доля — шукати скарб отой загублений, і це триватиме, доки його життя!..
Пароплав розвертався, щоб пристати до берега, пасажири стояли біля борту, над головами цвів невимовно синій розлив неба, а море було зеленкувато-перламутрове. Метлинський примружився, ставши на порозі каюти, але сухе, похмуре обличчя його лишалося незворушне. Ступив кілька кроків по палубі і раптом завмер, вдивляючись у незвичайний краєвид, що ліг перед ним. Море врізалось тут у долину, підперезану вузькими лискучими річечками; вивищувалися високі горби, а по долині й горбах розкинулося біле місто із слобідками та селом. Все це топилось у зелені, яка нестримно й пишно зливалася з горбів додолу. Будівлі з правої руки ліпилися одна вище другої, і між них вигулькувала невеличка біла мурована церква.
— Рай!— сказав низький дідок у солом’яному капелюсі і з клинцюватою борідкою.— Справдешній, пане мій дорогий, рай!
Але Метлинський не вступив у розмову. Різко повернувся і знову сховавсь у каюті.
Тут була сутінь. Вікно захилене фіранкою, крізь неї сочилося скупе світло. З палуби чулися захоплені вигуки, а він сидів у молочній сутіні, й обличчя його стало наче кам’яне. Стояли серед того обличчя шматками заліза очі, довгобразе обличчя було схилене набік, а руки стискали чашечки колін.
Корабель ніяк не міг пристати: пихкала машина, гукали матроси, кричали пасажири, перемовляючись із Знайомими на березі, а Метлинський все ще пив молочні сутінки і все ще кам’янів.
Барвиста юрба вже полилася на трап, коли він зворухнувся.
Встав, кинув оком по каюті, відсунув з вікна фіранку, взяв невелику валізу і відкинув двері. Повз нього пробіг, важко гупаючи чобітьми, матрос, повернув до Метлинського широке кругле, поросле рідкою бородою обличчя і засміявся:
— Заспали, пане? Онде вже всі на березі!..
Він не зважив ні на матроса, ні на те, що й справді лишився на кораблі сам, ішов через палубу, різко посилаючи вперед довгі ноги й несучи трохи боком худе тіло з виставленим лівим плечем — обличчя його лишалося незрушне.
— Чудак!— штовхнув широколиций матрос товариша.— Глянь-но: шкура та кості!..
— На іздиханії,— пробурмотів другий.— Тут, брат, і не таких ще побачиш...
Метлинський зійшов із трапа. Юрба ще товклася на набережній, розбираючи візників. Амбросій підійшов до найближчого вільного візника й мовчки сів, поставивши на коліна валізу.
— В готель!
— Руб буде стоїть, — повернувся до нього візник.
— Що руб?— звів голову Метлинський.
— Ізвощик руб...
— Чого так дорого?
— Такий ціна тут, господін...
Він тільки хитнув головою, і візниця торкнув коней. Повернувся різко, аж кістки йому хрупнули в шиї: на трапі стояв круглолиций рідкобородий матрос і позіхав не прикриваючись.
— Чи важко тут влаштуватись у готель?— спитав у візниці.
— Є гроші — неважко, нема грошей — важко,— спокійно відказав той і чвиркнув крізь зуби.
Коні ледве чопали, але Метлинському це було начебто байдуже. Їм назустріч мчало кілька вершників. За мить промигнули повз звощика: молоді, вусаті лиця, блискучі усмішки, кінські морди, що важко дихали, запах гарячих тіл. Метлинський ледь-ледь звів голову.
— Провідники для амазонок!— засміявся візниця, а що Метлинський розмови не підтримав, тільки зирнув краєм ока на худе, важке, наче отінене обличчя пасажира.
— В який, пане, готель накажете — дорогий чи так собі?
Метлинський здригнувся. Глянув на візницю і наче почав пригадувати, про що той запитував.
Читать дальше