Світлана Дремлюк - На кленовім мості

Тим-то й пісні зараз звучать відповідні, вірніше, не пісні, а «шлягери», «хіти», які на сцені обов’язково виконуються у напівоголеному вигляді й з такими вихилясами, що й дикуни в еротичних ритуальних танцях позаздрили б... А чому обов’язково треба співати «нявкаючим» гунявим голосом особи середнього роду, завиваючи й повторюючи одну й ту ж фразу десятки разів?

Ясно, що ще, на щастя, трапляються й приємні винятки — справді талановиті виконавці й хороші музичні твори. Жаль, що тільки винятки. Та й старовинні народні пісні потроху забуваються, зникають з цього життя, як і їх колишні творці — сільські люди.

Але існує думка, що дійшовши до межі крайнього падіння (а це вже є), уся ця «попса» (слово ж яке!) почне шукати чистоти, бо вижити, звісно, можна тільки за рахунок екологічно чистої продукції-джерельно-пречистої народної пісні.

...А народна пісня по-давньому хвилює й радує мене, як і багатьох інших людей, дарує щасливі миті, зігріває й очищає душу.

Мабуть хтось із моїх дуже далеких предків чумакував, бо живе у мені здавна аж надто сильне й незнищенне прагнення до мандрів: от кортить кудись поїхати, піти, щось побачити, десь побувати... А може, це тому, що з раннього дитинства пускалася в п’ятикілометрові походи від баби до прабаби? Ті стежки пролягали через поле, поміж пшеницями й житами, попід старезними осокорами, які, як казали, ще мій прадід, працюючи замолоду в економії, понасаджував. Ходила спочатку з мамою чи тітками, а потім і сама. І як тоді мене, 9-10 річну дівчину, відпускала мама? Мабуть, менше було жорстокості навкруги...

Ніколи більше в житті не здавалося мені жита такими високими і жайворонки так гарно не виспівували, і перепілки так безстрашно не пурхали у мене з-під ніг, як у ті далекі роки середини минулого століття...

Інколи, щоправда, мандрівки були майже романтичними: дядько Кузьма, великий знавець і любитель коней, повертаючись з «району», тобто нашого райцентрівського містечка, де ми жили з мамою, запрошував поїхати до баби в гості — «покататись». Коні у нього були добрі, слухняні, бігли жваво. Часом він давав мені потримати віжки й навіть махнути батогом, на якому посередині була китиця з червоної шерсті, щоб видно було, як упаде в траву. Проте я більше любила їздити взимку саньми, які ковзали так плавно, а на поворотах їх заносило вбік: ставало весело й трохи страшно. Я, бувало, сиділа, закутана в кожух, а навкруги все потопало в снігах...

Кілька разів мене возила тітка Дуня волами. Вони йшли повагом, дуже помалу, і не треба було ні підганяти, ні керувати ними, бо дорогу знали самі, хоч інколи, якщо траплявся зустрічний транспорт, тітка заздалегідь командувала «цоб» чи «цабе», щоб трохи звернути вбік.

У той тяжкий повоєнний час годі було й думати про якісь там дороги. Єдина «бруківка» зв’язувала наш райцентр із залізничною станцією. Випадав дощ — місили грязюку кіньми й волами, а коли підсихало, то середина дороги, як правило, була більш «вкочена», а узбіччя — у ритвинах по коліно. Машин на дорогах у ті роки практично не було: коли-не-коли якась старенька «полуторка» проїде, викликаючи загальний інтерес. А швидкості були такі, що хлопчаки не пропускали нагоди почепитися ззаду за борти, щоб прокататися, повисаючи на руках, метрів 10-15.

Якось їхали ми з тіткою волами, копи бачимо — наздоганяє легкова машина «Победа» директора цукрового заводу Максимова. Його знали всі, бо був Героєм Радянського Союзу і, очевидно, саме тому, на відміну від іншого районного начальства, їздив на той час найкращою машиною.

«Победа» ще здалеку почала сигналити, щоб ми уступили дорогу. Тітка з трудом повернула на узбіччя — у глибоких ритвинах віз мало не перевернувся. Легкова машина обігнала цей застряглий у груд ді віз, біля якого стояла розгублена молода жінка з переляканою дівчинкою. З вікна висунулось кругле вдоволене обличчя директора-героя: він тримався рукою за вікно машини і кричав голосно і дуже вдоволено. «Аг-га-а!»

Очевидно, це був один із перших у моєму житті уроків соціальної нерівності чи приниження...

Якщо відкинути усілякі припущення, то пробудив у мені пристрасть до подорожування невтомний мандрівник, географ від Бога, світлої пам’яті Григорій Онопрійович Рогальський. Так вийшло, що він учив і мою маму, будучи ще зовсім молодим, а потім — і мене. Приїхав на роботу у наш райцентр ще до війни і відразу завоював авторитет тим, що добре знав не тільки шкільну науку, а й усяку сільську роботу, взимку ходив з хлопцями на лижах і гарно співав. Через деякий час він став директором школи й одним з найавторитетніших учителів у районі.