Лю Цысинь - Проблема трьох тіл

— Ти вивчала фізику? — запитав Бай.

— Астрофізику. Марна тепер річ, — Веньцзє навіть не підняла голови.

— Це наука про зірки, як вона може бути марною? Університети тепер знову відкриті, але вони не набирають аспірантів. Але для таких висококваліфікованих кадрів, як ти, бути в такому місці, як це...

Веньцзє нічого не відповіла, занурившись у лист. Вона не хотіла пояснювати Баю, що для неї з таким минулим можливість приєднатися до Корпусу — це ще дуже велике везіння. Не варто було говорити на цю тему; тим паче, сказати щось вагоме не можна було з багатьох причин.

У номері — тихо, і тільки вістря пера шаруділо папером, услід за виникаючими ієрогліфами. Веньцзє відчувала аромат соснової тирси і стружки, що линув від Бая. Уперше з моменту трагічної смерті батька вона відчула теплоту в серці і дозволила собі розслабитися, зменшивши повсякчасні настороженість і підозрілість до всього світу.

Через годину чистовик був готовий. Веньцзє під диктовку Бая написала адресу на конверті й піднялася, щоб піти. Коло дверей вона розвернулася і сказала:

— Дай мені свою куртку, я її виперу, — Веньцзє сама здивувалася зі своїх слів.

— Ні, як можна!? — Бай замахав руками. — Жінки в Корпусі щодня працюють нарівні з чоловіками. Тобі потрібно йти відпочивати — завтра підйом о шостій ранку і доведеться цілий день працювати в горах. Веньцзє, я післязавтра повертаюся до розташування штабу Корпусу, і говоритиму про твою особову справу з моїми кураторами. Можливо, зможу чимось допомогти.

— Дякую, але мені подобається тут. Тихо. Спокійно. — Веньцзє подивилася на хребет Великого Хінгану, укритий від очей чорними дірами лісових хащ, злегка збризнутих тьмяним місячним світлом.

— Ти біжиш від чогось?

— Я піду, — тихо промовила Веньцзє і вийшла.

Бай Мулінь проводжав очима стрункий силует, доки він не зник у місячному світлі. Потім перевів погляд на далекі відроги гір, куди раніше вдивлялася Веньцзє.

Удалині, на верхівці Радарного піка, знову була піднята гігантська антена, що відкидала холодні, металеві відблиски в місячному світлі.

Три тижні потому в обід Веньцзє терміново викликали із лісозаготівельної ділянки до штабу бригади. Зайшовши в будинок штабу, вона зрозуміла, що погане передчуття її не зрадило: начальник бригади і політрук чекали на неї в компанії незнайомця грізного вигляду. На столі перед незнайомцем стояв чорний дипломат, а поруч із ним лежали книжка і конверт, нещодавно витягнуті з цього портфеля. Конверт був розпечатаний, а книжка виявилася копією «Мовчазної весни», яку їй давав читати Бай.

У ті роки в усіх людей сильно розвинулася проникливість до політичної складової у щоденних питаннях і подіях, а у Веньцзє — була на межі. Вона відчула, як світ стягується навколо неї, як петля у сильці, душачи її знову.

— Є Веньцзє, це директор Чжан із Політичного відділу Корпусу. Він тут для проведення розслідування, — по-літрук показав на незнайомця. — Я сподіваюся на твою співпрацю і на те, що ти говоритимеш тільки правду.

— Цей лист ви написали? — запитав директор, виймаючи його з конверта.

Веньцзє потягнулася було за листом, але директор не випустив його з рук — лише дав можливість прочитати аркуш за аркушем зі своїх рук, перегортаючи сторінки. Веньцзє найбільше цікавила остання сторінка: підпису не було, лише приписка до її тексту — «Революційні маси».

— Ні, лист писала не я, — Веньцзє перелякано замотала головою, заперечуючи своє авторство.

— Але це ваш почерк.

— Так, але я тільки допомогла іншому переписати набіло.

— Кому?

Зазвичай, стикаючись із наклепами і безпідставними звинуваченнями в бригаді, Веньцзє рідко виправдовувалася. Вона терпіла всі образи мовчки і не видавала інших людей, якщо навіть вони були причетні. Але це був не той випадок — вона занадто добре розуміла, до чого може призвести така розмова.

— Кілька тижнів тому до нас приїжджав репортер з «Вісника великого будівництва» для інтерв'ю. Він попросив переписати для нього статтю. Його ім'я…

— Є Веньцзє! — очі директора Чжана були спрямовані на неї, як два чорних дула. — Я попереджаю вас — наговорюючи на інших, ви лише погіршуєте свою долю. Ми вже прояснили ситуацію з товаришем Бай Мулінем. Його участь обмежується лише відсиланням листа із Хух-Хото [12] Прим. перекл. Хух-Хото ( 呼和浩特 , Hūhéhàotè, буквально: «Місце, де не чути свисту вітру») — адміністративний центр Автономного району Внутрішня Монголія, економічний і культурний центр регіону. за вашою вказівкою. Він не мав уявлення про його зміст.