Лю Цысинь - Темний ліс

Навколо антени простягалися широкі зелені луки — справжня оаза посеред пустелі Північного Китаю. Цей зелений острівець не створювали спеціально, але після будівництва та введення в експлуатацію антена почала безперервно випромінювати немодульовані гравітаційні хвилі, які годі було відрізнити від тих, що виникають під час вибухів у нейтронних зорях чи в чорних дірах. Але випромінювання високої інтенсивності спричинило своєрідний парниковий ефект: водяна пара з атмосфери почала конденсуватися над антеною, випадаючи довкола у вигляді рясних дощів. Іноді дощ ішов лише в радіусі трьох-чотирьох кілометрів, і це мало дуже дивний вигляд: дощова хмара колом зависала над антеною мов гігантська летюча тарілка посеред чистого неба, а за плямою дощу навкруги сяяло яскраве сонце. Саме завдяки такій аномалії довкола буяли трави. Але родині Ло Цзі сьогодні не судилося побачити дивину — над антеною плавали лише невеличкі білі хмаринки, які раз-по-раз відносило вітром, і щойно хмарина вилітала за межі діаграми спрямованості антени — негайно розсіювалася. Натомість на її місці нізвідки виникала нова, неначе клапоть неба навколо був кротовиною в просторі-часі до іншого світу — світу хмар. Дитина, побачивши таке диво, сказала, що на вигляд це мов сива чуприна якогось старезного діда-велетня.

Донька побігла лукою, і Ло Цзі з Чжуан Янь ішли слідом, аж поки не опинилися біля антени. Перші два передавачі гравітаційних хвиль були побудовані в Європі та Північній Америці, і їхні антени левітували на магнітній подушці за два-три сантиметри від поверхні землі. Проте під час будівництва цієї антени скористалися принципом антигравітації, тож за потреби її можна було підняти хоч і в космос. Троє людей стояли в траві під антеною, задерши голови, й роздивлялися величезний циліндр, що загинався з країв, нагадуючи небесне склепіння. Через великий радіус поверхня циліндра трохи викривлювалася та майже не спотворювала зображення об'єктів, розташовуваних знизу. Цієї миті призахідне Сонце дісталося променями простору під антеною, й Ло Цзі побачив, як у віддзеркаленні довге волосся та спідниця Чжуан Янь засяяли золотом, перетворили дружину на справжнього ангела, який зійшов з небес.

Ло Цзі підхопив доньку на руки, щоб вона могла дістати своєю маленькою долонькою до гладенької поверхні антени. Дівчинка спробувала щосили штовхнути гігантський циліндр.

— Я зможу повернути її?

— Якщо штовхатимеш довго, то зможеш, — посміхнулася Чжуан Янь, глянула на Ло Цзі й запитала: — Адже так?

Ло Цзі кивнув у відповідь.

— Якщо довго старатися, то можна повернути й Землю.

Як і безліч разів до цього, їхні погляди перетнулися й переплелися — як і тоді, уперше, в Луврі, перед посмішкою Мони Лізи два століття тому. Вони зрозуміли, що мова поглядів, вигадана колись Чжуан Янь, справді стала реальною, чи, можливо, всі закохані завжди володіли нею. Коли вони дивилися одне на одного, їхні погляди містили все розмаїття почуттів, значень і сенсів, так само, як і незліченні білі хмари поставали із гравітаційного колодязя від випромінювання антени. Але така мова не належала цьому світові, вона творила власний світ, наповнюючи його всіма відтінками сенсів. Тільки в цьому рожевому світі слова мали свій зміст і кожне слово втілювалося в матерію. Кожен у цьому світі був Богом, здатним за єдину мить перелічити всі піщинки в пустелі й запам'ятати положення кожної, нанизати зорі з неба на нитку, мов кришталеве намисто, й надягти на шию коханій…

То такий вигляд має кохання?

Рядок тексту з'явився на сфері розгорнутого софона, який щойно вигулькнув поряд із Ло Цзі. Його дзеркальна поверхня здавалася краплею розплавленого металу, яка щойно зірвалася з поверхні антени. Ло Цзі знав лише кілька трисоляріан і не міг здогадатися, з ким зараз гово-рить: чи то з жителем Трисоляриса, чи з членом екіпажу флоту, що віддаляється від Сонячної системи.

— Може, й так, — із посмішкою кивнув Ло Цзі.

Докторе Ло, я зв'язався з вами, щоб висловити рішучий протест.

— З якого приводу?

Через вашу вчорашню промову, в якій ви зазначили, що людство не змогло розгледіти сутності Всесвіту як темного лісу не через незрілість вашої цивілізації і, як наслідок, недостатню обізнаність із будовою Всесвіту, а тому що пізнало любов як таку.

— Хіба це не так?

Ні, це правильно, навіть якщо термін «любов» чи «кохання» має трохи розпливчасте визначення з точки зору науки. Але ваше наступне твердження помилкове: ви заявили, що людство — єдина раса в усьому Всесвіті, здатна кохати, й ця думка підтримувала вас у найтяжчі моменти вашої місії.