Лю Цысинь - Темний ліс

«Ні-ні, не кажи, де ми зараз! Коли ти знаєш своє точне місцезнаходження, світ перетворюється лише на мапу. А якщо невідомо, де ти опинився, здається, що світові нема кінця-краю».

«Гаразд, тоді спробуймо заховатися якнайкраще».

Ло Цзі ніколи не полишало відчуття, що Чжуан Янь із дитиною — лише плід його уяви. Відчув, як його серце заповнює безмежна виснажлива туга за дорогими людьми. Разом із любов'ю це було зараз найжорстокішим випробуванням для його змученої душі. Сльози знову заважали дивитися на дорогу, й він спробував силою волі опанувати себе, але прекрасні очі Чжуан Янь все одно з'являлися на тлі пустелі й звучав п'янкий сміх дитини. Ло Цзі насилу змусив себе сконцентруватися на повідомленнях новин.

Краплина перетнула точку Лагранжа в системі Зем-ля-Місяць і, не знижуючи швидкості, рухалася до Землі.

Ло Цзі зупинився біля найліпшого з його точки зору місця, на межі гірського масиву й рівнини. Довкола не було видно жодних будівель, людей чи машин. Ло Цзі запаркував машину в U-подібну ущелину, щоб гори з трьох боків підступали впритул: навислі скелі мали прийняти на себе бодай частину ударної хвилі. Він забрав телевізор із салону й усівся на піску обіч шляху.

Краплина перетнула геосинхронну орбіту — 34 тисячі кілометрів над поверхнею Землі — та промайнула на близькій відстані повз орбітальне місто Новий Шанхай, кожен житель якого на власні очі побачив сліпучу яскраву цятку, що рухалася неймовірно швидко. До зіткнення залишалося не більше восьми хвилин.

У новинах повідомили широту й довготу місця зіткнення з Краплиною: на північний захід від китайської столиці.

Ло Цзі знав це давно.

Посутеніло, і яскраві смуги в призахідному небі повужчали до єдиної світлої ділянки на заході. Здавалося, байдуже сліпе око дивиться на світ.

Щоб якось згаяти решту часу, Ло Цзі почав пригадувати своє минуле.

Воно чітко ділилося на дві частини: після обрання Оберненим життя фактично тривало два століття, проте неначе стиснулося до єдиної миті. Він швидко пригадав усі події, ніби це сталося лише вчора. Ця частина здавалася не схожою на його власне життя, особливо — фантастичне кохання, схоже на швидкоплинний сон. Він не наважився знову дозволити собі думки про кохану й дитину.

Всупереч його очікуванням, період до набуття статусу Оберненого майже не залишив спогадів. Тільки дуже невиразні уривки, що насилу зринали на поверх-ню моря пам'яті; й що давніші були спогади, то менше їх залишалося. Він справді закінчував середню школу? І відвідував початкову? А перше кохання в нього було? Іноді між уривків пам'яті можна було відшукати кілька чітких і яскравих спогадів. Пригадав ті події, але відчуття моменту зникло без сліду. Минуле скидалося на жменю піску, затиснуту в руці. Тобі здається, що ти міцно його тримаєш, але спогади вже витікають між пальців. Пам'ять — лише давно пересохла річка, в якій залишився тільки гравій посеред мертвого русла. Він постійно жив, перепурхуючи з однієї квітки на іншу, відразу забуваючи про попередню. Зрештою, в його пам'яті залишилося небагато спогадів.

Ло Цзі подивився на потемнілі гори довкола й згадав ту зимову ніч, проведену в цій місцині більш ніж двісті років тому. Пригадав гірські відроги, що за сотні мільйонів років стомилися стояти і, як сказала тоді його уявна кохана, «стали схожі на сільського старого, який влаштувався на осонні». Усі поля й містечка Північноки-тайської рівнини давно поглинула пустеля, але ці гори не змінилися: такі самі пласкі й непоказні, з хирлявою рослинністю. Як і двісті років тому, зело де-не-де завзято намагалося пробитись із тріщин між сірого каміння. Для цих старих гір два століття — єдина мить, закоротка для вітру змін.

Яким буде людський світ, якщо глянути на нього очима гір? Пополудні одного неквапливого лінивого дня на рівнині з'явилося щось живе. За якийсь час воно вдало розмножилося, зросло кількісно. Потім ці істоти набудували якихось споруд, схожих на мурашники, щільно засіяли ними рівнину. За деякий час споруди почали світитися зсередини, а деякі й диміти. Минуло ще трохи часу, й світіння з курявою зникли, як і маленькі істоти; а зрештою впали на землю й споруди, їх рештки поховав під собою пісок. Серед безлічі речей, свідками яких виявилися гори, ці швидкоплинні події були не найцікавішими.

Нарешті Ло Цзі вдалося відшукати свої найраніші спогади, й він украй здивувався, коли побачив, що початок життя, яке він пам'ятає, відбувся саме на піщаному пляжі. Не міг пригадати, де і з ким він був у цей період особистої прадавньої історії. Але чудово запам'ятав, що то був річковий пляж із повнею в небі, що обсипала хвилі сріблом. Він викопав неглибоку ямку в піску, вона відразу наповнилася водою, що просоталася з дна, й невеличкий Місяць вигулькнув на її поверхні. Він заходився завзято копати ямки скрізь, і довкола засяяли безліч невеличких супутників Землі.