Лю Цысинь - Темний ліс

— Як сталося, що сьогодення виявилось таким сірим і нудним? — запитав Ло Цзі у фрустрації, відклавши ніж і виделку від нерозрізаної яєшні.

Жінка кивнула.

— О, так. Учора я дивилася по телевізору випуск шоу «Щасливий словник». «Отже, питання… — вона вказала виделкою на Ло Цзі, імітуючи голос ведучої. — За сто двадцять років до кінця світу житиме тринадцяте покоління ваших нащадків, чи не так?».

Ло Цзі знову взяв ніж із виделкою і похитав головою.

— Моїх нащадків — точно не буде. — Він прийняв таку позу, ніби став до молитви, й продовжив: — Тривала історія моєї родини обірветься на мені.

Жінка зневажливо гмикнула:

— Ти запитував у мене, яким твоїм словам я вірю. Ось саме цим. Ти вже казав це раніше. Ти — саме така людина.

«То це тому вона згодна мене покинути?»

Він не хотів з'ясовувати деталі, бо це чудово залагоджене розставання могло полетіти шкереберть; проте жінка, здавалося, чудово розуміла його думки й продовжила:

— Я така сама, як і ти — страшенно дратуюся, коли помічаю в інших власні риси.

— Особливо у представниках протилежної статі, — кивнув Ло Цзі.

— Проте якщо тобі потрібне виправдання, то це цілком відповідальна поведінка.

— Ти про рішення не мати дітей? О, так! — Ло Цзі тицьнув виделкою у бік людей за найближчим столиком, які обговорювали перехід економіки на військові замовлення. — Чи замислюються вони, яке майбутнє чекає на їхніх нащадків? Заробляти свій харч на стапелях верфі — звісно, верфі космічних кораблів, а наприкінці виснажливого робочого дня вистоювати довжелезні черги до суспільних їдальнь, з останніх сил втримуючи таці й знемагаючи від бурчання в порожньому череві, в очікуванні ополоника не знати якої кашки… А коли вони подорослішають, то Дядько Сем потребуватиме… о, ні, Земля потребуватиме їх у славетних лавах об'єднаних військ.

— Останньому поколінню буде легше, воно матиме мету.

— О, так, вийти на пенсію, щоб зустріти кінець світу. Чудова перспектива. Як жалюгідно. До того ж, останнє покоління літніх людей цілком може голодувати. Проте навіть таке майбутнє нікого не лякає. Ти тільки поглянь, які вони вперті. Я впевнений: опиратимуться до останнього, і єдиною загадкою, що залишилася на сьогодні, є спосіб, у який буде винищене людство.

Після сніданку вони вийшли на вулицю, в теплі обійми вранішнього сонця. П'янке свіже повітря наповнювало відчуттям приємної легкості.

— Мені треба навчитися отримувати задоволення від життя. Якщо я зазнаю невдачі, буде дуже шкода, — сказав Ло Цзі, вдивляючись у вуличну метушню.

— Нікому з нас це не до снаги, — відповіла дівчина й очима пошукала таксі.

— Тож… — Ло Цзі зацікавлено глянув на неї. Потреба пригадувати її ім'я відпала.

— Бувай, — вона кивнула; потиск руки й швидкий поцілунок.

— Можливо, в мене ще буде шанс тебе побачити, — він пошкодував про ці слова, щойно їх вимовив. До цієї миті все йшло просто чудово, навіщо ж створювати нові проблеми? Але його хвилювання виявилося зайвим.

— Не думаю, що є такі шанси, — відповіла вона й рвучко відвернулася. Від цього руху сумка з її плеча злетіла в повітря, й надалі Ло Цзі не раз викликав у пам'яті цей спогад, намагаючись зрозуміти, чи навмисним був її рух. Вона мала брендову сумку Lui Vuitton, і він частенько помічав у своєї безіменної коханки саме цей жест. Та цього разу сумка не просто злетіла вгору, а вцілила прямісінько йому в обличчя. Від інстинктивно сахнувся, зробив крок назад, перечепився за пожежний гідрант і на повен зріст розпластався горілиць.

Це врятувало йому життя.

Бо поки вони спілкувалися, на дорозі просто перед ними зіткнулися лоб у лоб два автомобілі. Звук від удару ще лунав, коли водій іншого авто — «Фольксвагена Поло» — рвучко вивернув кермо, щоб уникнути зіткнення, й влетів саме туди, де стояла пара. Тож випадкове падіння Ло Цзі щасливо вберегло його від наїзду. «Поло» бампером зачепив лише одну ногу, яка ще висіла в повітрі, тож Ло Цзі розвернуло на землі на 90 градусів і перед його обличчям виявився багажник авто. Зі свого місця він не почув глухого звуку удару, але виразно побачив, як тіло жінки перелетіло через дах автомобіля й упало на проїжджу частину, мов безжиттєвий манекен. Бризки крові, які воно залишало по собі в польоті, мовби мали певне таємне значення. Вдивляючись у кривавий символ на землі, Ло Цзі нарешті згадав її ім'я.

У невістки Чжан Юаньчао почалися перейми, і її доправили до пологової зали, а всі інші члени родини у нервовому очікуванні з'юрмились у передпокої, де на настінний монітор виводилися показники життєдіяльності породіллі та немовляти. Чжана як ніколи досі сповнювали відчуття теплоти й людяності, схожі на згадки про давній приємний затишок Золотої доби, зруйнований Епохою кризи.