Лю Цысинь - Темний ліс

— Отже, Господь одночасно передавав повідомлення багатьом товаришам. Це чудово. У Організації більше немає монополії на контакти з Господом.

— То організація досі існує? — Ньютон витер піт з чола білою носовою хустинкою.

— Звичайно. Фракція редемптористів припинила існування після завдання повсюдного удару, у лавах «Тих, що вижили» відбувся розкол, і вони виокремилися у самостійну силу, тому Організація на сьогодні — самі адвентисти.

— Тож атака на Організацію призвела до відмирання нежиттєздатних тканин, і це чудово.

— Якщо ви тут, значить, у лавах адвентистів, але про долю Організації вам нічого не відомо. То ви ні з ким не маєте зносин?

— Єдиним контактом для мене був товариш, і все, що він мені повідомив, — URL-адреса цього сайту. Мені вдалося не лише вижити після страшного глобального удару, а навіть і втекти.

— Ваша надзвичайна здатність до виживання добре стала в нагоді за часів правління Цінь Ши Хуан-ді.

Ньютон знову роззирнувся навколо.

— Тут взагалі безпечно?

— Цілком. Ми нині перебуваємо на нижньому ярусі багатоповерхового лабіринту, і виявити його майже не-можливо. Навіть якщо це місце буде викрите, відстежити реальне місцезнаходження користувачів не вдасться. З міркувань безпеки після нападу на Організацію підрозділи ізольовані один від одного й горизонтальні контакти зведені до мінімуму. Але нам потрібне місце зустрічі для нових членів і буферна карантинна зона, тож це місце куди безпечніше, ніж зустрічі в реальному світі.

— Ви не помітили, що інтенсивність атак на Організацію в реальному світі кардинально знизилася?

— О, так, вони дуже хитрі й підступні. Вони чудово розуміють, що Організація — єдине джерело інформації про Господа і чи не останній шанс на отримання технологій, якими наділяє нас Господь, хоч би якими примарними видавалися всі ці шанси. Саме тому вони залишають Організації можливості для існування, обмежуючи її розміри; проте, гадаю, невдовзі вони пошкодують про це.

— Але Господь не наділений здатністю хитрувати. Він не вміє грати в ці ігри, бо не розуміє правил.

— Саме тому Він так потребує нашої допомоги. Подальше існування Організації вкрай важливе, і що швидше товариші це зрозуміють, то ліпше.

Ньютон знову скочив на коня.

— Я поїду. Щоб залишитися, маю переконатись, що тут насправді безпечно.

— Запевняю вас, тут абсолютно безпечно.

— Добре. Якщо це так, то наступного разу я приведу з собою кількох товаришів. До побачення, — з цими словами Ньютон пришпорив коня і помчав геть. Щойно стукіт копит стих удалині, невеличке сонце раптово перетворилося на летючу зорю, і ніч огорнула цей світ темним саваном.

Ло Цзі лежав у м'якій постелі, ще сонними очима спостерігаючи за жінкою, яка щойно вийшла з душу й почала вдягатися. Сонце стояло вже високо, сяяло крізь портьєри так яскраво, що жіноча постать перетворилася на витончений монохромний силует, як у тій сцені з чорно-білого фільму, назву якого він забув. Але найліпше було б зараз пригадати її ім'я. То як її звуть? Спокійно, спробуй спочатку пригадати її прізвище: якщо Чжан, то, швидше за все, її звуть Чжан Шань. А якщо Чень, то, мабуть, Цзінц-зін… Ні, так звали його колишніх. Можна було глянути на запис у телефоні, але він залишився в кишені, а одяг досі лежав купою на підлозі. До того ж, вони зустрілися нещодавно, і він ще, мабуть, не ввів її номера в телефон. Тому зараз найголовніше — не спитати в лоб: «Як тебе звуть?», бо одного разу він таке втнув, і наслідки виявилися просто катастрофічними. Тут чоловік сфокусував погляд на телевізорі, який вона ввімкнула в беззвучному режимі. Транслювалося засідання великого круглого столу Ради безпеки ООН — хоча вже не існувало Ради безпеки, ці збіговиська мали іншу назву, складно пригадати, яку саме. Таке не варте уваги.

— Зроби гучніше, — попросив він. Прозвучало аж ніяк не лагідно, але це вже не мало жодного значення.

— Можна подумати, воно тобі цікаво, — відповідала дівчина, сідаючи і починаючи розчісувати волосся. Звук вона так і не ввімкнула.

Ло Цзі простягнув руку, взяв із тумбочки біля ліжка сигарету із запальничкою і прикурив. Вистромивши ноги з-під простирадла, він із очевидним задоволенням поворушив великими пальцями.

— Поглянь на себе. І ти ще нахабно називаєш себе вченим? — жінка у дзеркалі спостерігала, як він ворушить пальцями.

— Молодим ученим, — додав він, — поки що без досягнень. Але це тому, що я працюю так-сяк. Насправді я сповнений натхнення, ідеї, що спадають мені миттєво, в інших людей викристалізовуються все життя… Віриш чи ні, але одного разу я майже зажив світового визнання.